Як починалося повномасштабне російське вторгнення морем? Як проходив порятунок персоналу острова «Зміїний» у перші дні війни? Що змінилося докорінно?

Микола Щербаков – командир корабля Морської охорони Державної прикордонної служби України – свою службу розпочав ще у 2018 році й відтоді стоїть на захисті морського кордону. За його плечима – численні бойові й рятувальні операції, серед яких одна з найгучніших – евакуація з острова Зміїний, коли його екіпаж опинився віч-на-віч із флагманом чорноморського флоту РФ – крейсером «Москва».

У новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» – про оборону моря, роботу під вогнем, силу команди та те, яким буде флот України завтра.

- Чула такий вислів, що море не пробачає легковажності. Чи це так узагалі, як працює це правило, коли справу маєш не лише зі стихією, а й власне із російським ворогом?

- Так, дійсно. Море – це стихія, сувора стихія. Коли виходиш у море й погода буває добра, це дуже тебе присипляє і здається, що це – як ласкава тваринка, знаєте. Але це дуже оманливо, і я на власні очі бачив, як за лічені години все може змінитися кардинально – наступають штормові умови й такі випадки, коли ціна помилки значно зростає. Це не означає, що кожна помилка призводить до трагедії, але звісно – це великий ризик і це не можна допускати, треба бути завжди готовим до найгіршого.

І звісно, що перед кожним виходом ми перевіряємо всі системи, всі механізми, екіпаж має бути підготовленим, щоб діяти у будь-яких умовах. І звісно, людський фактор у вигляді озброєного ворога тільки посилює цю ситуацію, тому що треба перебороти не тільки стихію, а ще й людський розум, людську хитрість, і десь самому треба бути розумнішим і хитрішим.

- Як вирішили обрати шлях військового і чому саме море?

- Мабуть почнемо з того, що в мене взагалі немає військово-морської освіти. Я у 2018 році закінчував цивільний вуз і вирішив, що треба або йти на строкову службу кудись невідомо куди, або я обираю, куди я піду, за контрактом. Й обрав саме такий морський фах, тому що море – це завжди цікаво, це романтика, це гарна форма, тоді ще це було для мене важливо. І пішов саме у свій загін, тому що це специфіка «річка–море», такого мабуть немає в Одесі або Маріуполі. До того ж, я сам виріс на Дунаї на річці, це мої рідні краї, я з дитинства там на воді, я в деяких місцях знаю кожен кущик, кожний острів, для мене це було важливо. Важливо, щоб і поближче до дому десь бути. От тому саме так.

- Оця романтика, про яку ви кажете, як вона сприймається зараз, коли море небезпечне і, можливо, ми можемо сказати, що ви воюєте за те, щоб повернути морю спокій і повернути ту романтику?

- Так, ця романтика, можливо, десь пригасла, але все одно вона присутня. Я люблю виходи дуже ранні, хоча мої хлопці полюбляють десь поспати, знаєте, я люблю там о четвертій-п’ятій ранку вийти в море, тому що зустріти схід сонця у морі – це дуже гарно. Кожного разу це щось таке нове, це нові пейзажі, нові кольори. Знову ж таки, ласкаве море, й завжди на душі тепліше стає.

Ну й звісно, під час війни не можна забувати про те, що десь можуть бути засоби повітряного нападу противника, десь якась морська компонента, морські міни, це нікуди не пішло і не піде мабуть ще довго, навіть після війни не можна повністю впадати в романтику, тому що міни – це надовго, на жаль.

Я прийшов на службу в 2018-му році, у квітні. А вже в січні, здається, була мінна обстановка на Дунаї. Тоді в районі населеного пункту Рені, або навіть вище трошки в Румунії, спливали міни часів Першої світової війни. Там була затоплена база, і ці міни досі – через 100 років – у бойовому стані, вони спливали і наші хлопці їх буксирували у безпечні місця, подалі від населених пунктів. Тобто відлуння війни, це, на жаль, надовго.

- Повномасштабне вторгнення ви також зустріли у морі. Розкажіть як це було?

- Для нас усе почалося десь о пів на першу 24-го лютого. Ми отримали сигнал про приведення до бойової готовності номер один, і в подальшому десь через пів години ми отримали наказ про вихід із бази та слідування нижче, ближче до острова Зміїний. Тоді ще це не озвучувалось, але вже йшли розмови, що наше завдання буде по евакуації з острова Зміїний. Тому ми й пішли вниз. Десь о четвертій ранку ми прибули на місце, команда лягла відпочивати і десь о 5:30 ми по радіостанції отримали сигнал, що почалася війна. Звісно, це перша бойова тривога, збір особового складу, доведення тієї обстановки, яку я знав на той час, – це, на жаль, небагато, але тим не менше. У цілому, екіпаж розумів, мабуть, заздалегідь, що щось буде. Можливо, хтось сподівався, що це буде може не так масштабно, якісь провокації на морі й т.д. Так чи інакше, ми до цього готувались і знали, що рано чи пізно щось буде. Тим не менше, в очах читалося, що позаду залишилися сім’ї й це така невизначеність, знаєте: що буде, що буде з сім’ями? У мене був екіпаж – суміш молодості та досвіду, тому найбільш досвідчених я закликав, щоб придивлялися за «жовторотиками», щоб у нас усе, так би мовити, було разом. І перші вахти я завжди розбивав, щоб був один досвідчений та один молодий. Догляд один за одним, спілкування, тож дурні думки в голову не полізуть і т.д., це психологічно було важливо.

- Ви згадали про острів Зміїний. Власне, попри агресію з боку крейсера «Москва», ви провели тоді успішну рятувальну операцію. Розкажіть більше про це, як удалося це зробити?

- У якийсь момент ми отримали наказ про перехід на острів Зміїний для евакуації. Разом з нами йшли два пошуково-рятувальних кораблі цивільних, для них була та сама задача. Ми прибули на місце, не без пригод, на жаль, у нас сталася нештатна ситуація – вийшов з ладу один із головних двигунів, система охолодження головного двигуна, ми втратили частину ходу, скажемо так, втратили можливості для швидкого маневру, ми якраз порівнялися по швидкості з цими пошуково-рятувальними катерами, і разом з ними ми дійшли до острова.

По дорозі туди ми перетнулися з крейсером «Москва», тоді була не дуже гарна видимість – десь 6-7 миль може разом (це десь 10-12 км), і з поволоки вивалюється цей велет. Було незвично. Насправді, красивий корабель, цього не можна приховати, і на той час це – не сказати, що страшно, але неабиякі були відчуття. І ми отримали запит по радіостанції на міжнародному каналі безпеки: «…я российский военный корабль». І найважливішим моментом були перемовини з «Москвою» про те, що ми прибули для евакуації особового складу. На що ми отримали, скажемо так, позитивну відповідь і пішли далі виконували свою задачу.

І вже по прибуттю до острова також була певна неузгодженість. У перші дні був деякий хаос у взаємодії між різними підрозділами, й у нас, на жаль, не було на той момент зв’язку з захисниками Зміїного. Тож на той момент удалося евакуювати тільки цивільних працівників, які були там, – це маячна служба, географічна і т.д. Вони перейшли безпосередньо на пошуково-рятувальні катери, ми забезпечували прикриття збоку від острова всієї операції. З катерами цими пошуково-рятувальними було узгодження, що при прибутті особового складу вони будуть партіями їх доставляти до нас на борт.

Безпосередньо евакуації військових тоді, на жаль, не відбулося, я довго не знав причини, та вона мені й зараз достеменно не відома. Десь якісь чутки, інтерв’ю деяких захисників Зміїного, я розумію, що вони, можливо, й самі відмовилися. Тому що запити і заклики «Москви» – це не була почесна якась капітуляція. Це треба було залишити свою зброю, а це певний ганебний крок для військового, можливо через це хлопці на те й не пішли та залишились захищати острів, свої позиції.

І по завершенню вже цих заходів ми пішли в базу, тому що треба було відновлювати технічну готовність. Прибули вже опівночі, тобто хлопці були на ногах уже добу фактично, і шана моїм мотористам і механіку – за лічені хвилини зробили ремонт, який, як правило, робиться мінімум кілька годин, а інколи й кілька днів. І ми знову були в строю і продовжили виконання поставлених завдань.

- Ще одна визначна подія – коли вам удалося врятувати наших воїнів поблизу острова Зміїний 14 вересня. Розкажіть, що сталося тоді й як діяли?

- Тоді ми знаходилися на виконанні бойових завдань, у нас були тоді не дуже властиві для нас завдання – це виконання лоцманських операцій, тому що вже тоді був відвойований острів Зміїний, відкрився зерновий коридор, відновився рух суден. І після підриву одного з лоцманських катерів на нашій ділянці в нас не залишилося таких одиниць, ми виконували ці завдання, розвозили лоцманів і т.д., тому знаходилися поблизу населеного пункту. Ну і в якийсь момент я отримав сигнал про те, що наші хлопці з суміжних підрозділів зазнали лиха на воді, в них була проблема із плавзасобом, він затонув, і якимось дивом у них був ще гумовий човен, який вони якось надули і в нього залізли. І як пізніше виявилося, вони майже добу пробули у морі та якимось дивом змогли спіймати зв’язок, як кажуть – на «випукле морське око», доповіли, де вони знаходяться. Там десь у видимості був острів Зміїний, вони дали дистанцію, приблизний пеленг, якось по сонцю зорієнтувалися, і мені надійшла команда вийти та провести пошуково-рятувальну операцію. Так швидко мій катер ще ніколи не ходив, тому ще є певні правила гарного тону – біля населених пунктів треба трошки збавляти хід, щоб не порушити берегову лінію, не побити човни у людей, але тоді на кону були людські життя.

Ми максимально швидко виходили і вже через 40 хвилин були в точці та розпочали пошукові операції. Було проведено розрахунки, розрахували, як-то кажуть, куди вітер дме. І це не жарти, це дійсно треба враховувати в морі, тому що впливає дрейф, а тоді був західний вітер, тож хлопців потихеньку зносило у бік Зміїного та в бік Криму. І вдало були проведені розрахунки, майже одразу ми хлопців знайшли, підняли на борт, повернули додому.

- Насправді, дивовижна історія, як воно склалося. Ви сказали «випукле око морське» – що це означає?

- Це у нас такий вираз є, коли ти даєш якісь дані приблизно, це напрацьовується з роками. Нам постійно доводиться працювати з цифрами, такими як пеленг і дистанція. Пеленг – аналог сухопутного азимуту, напрямок на ціль відносно півночі. Ну й дистанція для цілі, мені хлопці доповідають, щоб я мав уявлення – де що знаходиться, і я даю цілевказівку для своїх навідників, щоб вони могли зорієнтуватися – де, з якого боку чекати пригод. Тому це «морське око» потихеньку напрацьовується, і через роки досвіду ти вже точно можеш дати дистанцію до цілі в кілька кілометрів, миль і т.д.

- Щодо операцій пошуково-рятувальних чи, можливо, будь-яких інших. Скажіть, чи доводилося вам виконувати їх в умовах шторму?

- Безпосередньо в день операції була хороша погода. Але перед війною в мене була така «генеральна репетиція» оцих усіх подій, можна сказати.

Під час міжнародних навчань «Сі Бриз» у Чорному морі, я тоді ще навіть офіцером не був, я був помічником командира катера – того ж самого, на якому я зустрів війну, але не було тоді командира, я був т.в.о., і мені довелось тоді виконувати також пошуково-рятувальну операцію, але вже в дуже штурмових умовах. Наскільки мені відомо, наші хлопці-парашутисти мали відпрацювати висадку на острів Зміїний, але штормова погода, сильний вітер зніс одного з цих парашутистів із визначеного маршруту, і він упав у море. І пробув там, наскільки я пам’ятаю, десь годину чи півтори. Добре, що це був липень-місяць, хоча погода була не літня. Дуже міцний цей парашутист, він спокійно пережив ці півтори години у не найтеплішій воді, хвилювання моря і т.д. І тоді теж удалося його врятувати. Нам пощастило тоді, можна сказати. Я тоді ще був не настільки досвідчений, це перший мій такий шторм був. Та й навколо нас також виконували пошуки інші «одинички», так що ми знали – не ми, так хтось інший його все-одно знайде і підніме.

- Але, певно, сказати «пощастило» – це трошки скромно?

- Як сказати, не без фарту. У морі все ж таки треба, щоб десь тобі трошки допомогло щось.

- Ви належите до покоління командирів, які формуються вже під час великої війни. Скажіть, на вашу особисту думку, що найбільше вас сформувало як воїна?

- Мабуть, відповідальність. Відповідальність за виконання завдань – найбільш ефективне і з найменшими втратами. На щастя, мені не довелося, і я дуже сподіваюся, що й не доведеться зустрічатися із втратами підлеглого з твого складу, але я завжди про це думаю. Перед кожною з операцій я враховую можливі варіанти, як я буду діяти в тій чи іншій обстановці, як будуть діяти мої підлеглі, які команди я буду давати. Саме ця відповідальність і загартовує, тому що ти розумієш, що ти не тільки за себе відповідаєш, що у тебе є підлеглі, у котрих є сім’ї, діти, і мені доведеться дивиться в очі їхнім сім’ям, якщо щось станеться з ними, особливо з моєї вини. Тому треба готуватися, дуже готуватися.

- Ви командуєте екіпажем спеціального призначення. Розкажіть, у чому особливість управління саме такою командою?

- Може не зовсім так, корабель – спеціального призначення, екіпаж – як і інші загалом. Так, це більш професійні люди, на ці посади відбирали, звісно, найкращих, але корабель має, в цілому, виконувати ті ж самі завдання, що і звичайний корабель. Але ми маємо робити це швидше, ефективніше, час реагування у нас менший, тому, я б навіть сказав, що мені простіше працювати з цими хлопцями, тому що це професіонали своєї справи, це не випадкові люди.

- Якщо казати про час реагування, про який відрізок іде мова, тобто за скільки часу ви вже будете готові до виконання наказу?

- Це залежить від поставленої задачі та від готовності, в якій ми знаходимося безпосередньо зараз. Бо ж, можливо, ми будемо знаходитися десь на обслуговуванні… Якщо ж ми прямо на службі, то це лічені хвилини. Якщо це відбиття засобів противника, то це 1-2 хвилини – й ми вже маємо бути напоготові, перевестися в бойову готовність і діяти.

- Розкажіть, як ви вибудовуєте комунікацію всередині екіпажу і, зокрема, у критичні моменти?

- У нас є, все ж таки, статути, у нас є корабельні інструкції. Кожен, як і в будь-якому екіпажі – зокрема, і танка чи БТР – це гвинтики одного механізму, кожен має знати своє місце, кожен має знати, що він має виконувати під час якоїсь конкретної задачі. І, звісно, комунікуємо штатними засобами. І так, звісно, інколи треба десь відійти від писаного, десь на когось гаркнути чи шепнути – щоб він згуртувався і зробив те, що я від нього вимагаю.

- Чи є якісь особливі успіхи вашого екіпажу, якими пишаєтеся найбільше?

- Насправді, зараз я в новоствореному екіпажі, в тому самому, на кораблі спеціального призначення. Мабуть найбільший успіх зараз – це опанування цієї нової техніки, і ми зробили це в дуже швидкі строки. Буквально за місяць ми вже були в строю і виконували завдання на рівні з іншими. Хоча це був повністю новий екіпаж, він був сформований із «солянки», і мені довелося все це збирати, зліпити, так би мовити, в один-єдиний механізм. Та ми зробили це дуже швидко, і ми готові до будь-якого завдання.

- У морському середовищі, як відомо, чимало прикмет і традицій. Чи є у вас якісь забобони, скажімо так, яких дотримуєтеся, на щастя?

- Насправді, традицій багато і це більше данина традиціям, моряки полюбляють казати, що «у нас завжди було отак». Наприклад, коли ми виходимо з бази – я подаю сигнал, коли ми повертаємося на базу, я також даю сигнал, – це як би такий ритуал прощання, і навпаки – вітання з нашими побратимами, які залишаються на базі в очікуванні нас. І для багатьох це також і сім’ї, які в цьому ж місті живуть, для них це важливо. А в екіпажі, якщо людина має якусь щасливу футболку чи талісман – це прекрасно, тому що це їхній психологічний стан, вони так підтримують себе в скрутну хвилину. І я це тільки підтримую.

- Може ще є якісь традиції, які вам найбільше подобаються, з морських?

- У нас є ритуал, наприклад, народження моряка – це коли в екіпажі додався новачок. Тож коли ми вперше виходимо з ним у море, ми набираємо йому повний келих морської води, солоної, і він має її випити, бажано не проливши ні краплинки. Я завжди кажу своїм хлопцям: запам’ятайте цей смак на все життя, і більше не треба пити цю воду. Згадуйте цей смак, коли ви колись на вахті захочете подрімати чи поставитися до своїх завдань якось недбало, тому що цей смак може бути останнім, що ви відчуєте у своєму житті.

- І я так розумію, що ви також пройшли цей обряд?

- Звісно, двічі.

- Чому двічі?

- Тому що я починав свою службу в якості матроса на малому катері, а потім, коли я перевівся на катер 1-го рангу, то мій командир, він був такий дуже хитрий, він сказав, що то не рахується і треба й на катері 1-го рангу обов’язково пройти цей ритуал. Тому мені довелося двічі це робити.

- І як?

- Знаєте, насправді, не так уже й погано, наше Чорне море – воно таке м’якеньке на рахунок цього.

- На смак?

- Так, тому що десь там у Середземному морі – дуже така солона і навіть гірка вода, тому там складніше.

- Якщо ми кажемо про море, чи є тут якісь парадокси – не вмію плавати, чи щось таке?

- Таке буває, так, що людина не вміє плавати, але йде в моряки. Я завжди кажу, що це дуже добре, тому що ти будеш дуже добре боротися за живучість корабля. І бували випадки, що людина вперше вийшла в море, а в неї морська хвороба, і вона не вміє плавати. Їй погано, їй потрібно звіситися над леєрами – це таке огородження для безпеки особового складу, щоб нікого не змило за борт, ніхто не випав. Треба звіситися і «погодувати Іхтіандра», так би мовити. То на нього просто одягали рятувальний жилет, прив’язували мотузкою до цих леєрів, щоб він там міг спокійно побути і ми не переживали, що його там десь змиє, поки його нудить. Тож буває й так.

- Коли ви дізналися, що крейсер «Москва» затонув, про що подумали, що відчули?

- Відреагували досить спокійно, тому що ми розуміли – це війна. Звісно, було десь радісно, тому що були деякі власні рахунки з цим кораблем, згадуючи перший день, але ми розуміли, що у нас, чесно кажучи, додасться більше роботи. «Москва» прикривала море, створювала таку повітряну парасольку для дій своєї авіації. Звісно, для нас стало значно безпечніше, тому що над нами вже не літало, але я розумів, що почнеться активізація навколо Зміїного – і десь усе одно будуть провокації з боку противника, й у нас буде багато цікавих завдань.

- Так і сталося, роботи додалося?

- Так, додалося, задач із зірочками було багато, але, можливо, наступного разу розкажу, зараз не на часі.

- Після перемоги, обов’язково.

- Звісно.

- Узагалі, Україна показала неймовірні результати щодо того, що не маючи власного флоту, не один російський корабель відправили слідом за «Москвою». З’явилися морські дрони. Що ви можете сказати про ці результати і розвиток у цьому напрямку?

- Тут треба віддати шану нашим хлопцям, з їхнім розумом, з їхньою фантазією, з їхньою винахідливістю, тому що, дійсно, Україна зараз – на передовій використання безпілотних систем на морі. Це те, про що ми у перші тижні, місяці й не підозрювали, але, як виявилося, хтось замислювався, і він реалізував ці проєкти. І зараз ми бачимо, що стає все краще й краще –з’являються вже й якісь варіанти з ППО, або як невеличкий авіаносець, який несе на собі FPV-дрони, або крило-розвідник і т.д. Україна добре відзначилася на світовій арені в морських безпілотних системах.

- На вашу думку, як узагалі має розвиватися морський напрямок у нашій армії? І взагалі – український флот майбутнього, яким ви його бачите?

- Треба більше автоматизації, більше безпілотних систем, і в морській охороні також, тому що не всі наші завдання вимагають людей на борту. Звісно, коли треба виконувати суто нашу роботу – як, наприклад, правоохоронного органу на воді, то тобі треба спілкуватися з місцевим населенням, тобі треба фіксувати правопорушення, складати адмінпротоколи і т.д., тут ніякий дрон тебе не замінить. А якщо треба кудись дістатися й дещо розвідати, десь на щось подивитися, то було б непогано також мати свої морські дрони. А в цілому по флоту… Флот – це завжди дуже дорого, тому я вважаю, що такі невеличкі платформи з якимось модульним озброєнням, ракетним, ППО і т.д., підтримка дронів – це шлях до успіху. «Москва» показала, що великий корабель у Чорному морі – це дуже слабка мішень, тому треба бути невеличкими, швидкими, маневреними. Я думаю, що тактика рою – це те, до нас чекає у майбутньому.

- Одна з думок наших гостей: попри те, що війна принесла жахливі речі, водночас вона звела і з прекрасними людьми, з якими, можливо, ніколи б і не зустрілися за інших обставин. Чи є у вас якісь унікальні історії побратимства, зустрічей, які, власне, назавжди залишаться в пам’яті?

- До нас прийшло багато нових побратимів із Маріуполя. Ці знайомства стали дуже важливими, адже хлопці мають реальний бойовий досвід. Так, можливо, це не досвід війни на морі, але вони пройшли через пекло, і вони мають що розповісти, поділитися своїм досвідом. Й у нас є чимало таких офіцерів, які дійсно знають свою справу. І, скажемо так, на особистому фронті мене війна також звела з коханням моїм, тому що моя дівчина – з Маріуполя, і саме через війну вона опинилася там, де є, й ми зустрілися.

- Але ще не одружені?

- Ні.

- Пропозицію будете робити?

- Звісно, все це в процесі.

- Що ж, я вам дякую за щирість і за те, що поділилися цією неймовірною історією. Дійсно, кохання під час війни надихає, свідчить, що життя, насправді, продовжується. І я бажаю, щоб ви це кохання зберегли крізь роки і, можливо, запросили нас, колись, на весілля. Наше інтерв’ю потроху добігає кінця, й у нас ще є така традиція – це короткі бліц-запитання. Готові?

- Так, спробуємо.

- Війна для вас – це?..

- Це горе.

- Що ніколи не зможете пробачити?

- Зраду.

- З якою думкою ви просинаєтеся?

- Сьогодні буде краще.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Так.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Загибель підлеглих.

- Найкращий і найгірший день у вашому житті?

- Найгірший – це, звісно, початок війни, а найкращий, я думаю, ще попереду.

- Що для вас є найбільшою нагородою?

- Навіть не знаю, не ганяюся за нагородами, чесно кажучи.

- Що для вас означає незалежність?

- Це воля у своїх діях.

- Що першим зробите після перемоги?

- Точно не нап’юся. Мабуть, поїду в подорож Україною.

- Що ж, чудова мрія, і віримо, що вона здійсниться обов’язково.

Розмову вела Діана Славінська

Фото: Кирило Чуботін