Підрозділ ASGARD є частиною Сил безпілотних систем і має на своєму рахунку тисячі знищених цілей. Він починався із трьох добровольців і став одним із найефективніших підроздів БПЛА. ASGARD продовжує нести службу на найгарячіших напрямках фронту та змінювати правила на полі бою. У 2022 році, коли світ ще не знав про масове бойове застосування дронів, група розпочала свій шлях. 

Герман Ісаєв – заступник командира батальйону ASGARD у складі 412 полку NEMESIS Сил безпілотних систем (СБС) – розповів про шлях підрозділу, ситуацію на фронті, що думає про мобілізацію з 18 років та можливі перемовини з РФ. Запис розмови відбувся 11.12.2024 року. 

- Розкажіть про ваш шлях у війську: із чого все починалося і як стали командиром?

- Я цивільний, не кадровий військовий. З початку війни мобілізувався, пішов добровольцем, на початку березня був уже у військах. Був у першому своєму підрозділі головним сержантом роти снайперів. Тренувався з 2014 року як снайпер. Коли ми попали на фронт, це виявилось не дуже дієвим способом, бо в цій війні це застосовувати дуже важко, тільки під час якихось спецоперацій, диверсійних чи під час бою в місті. А взагалі, у широкому сенсі цього слова, як раніше, що снайпери в 1941-му чи 1943 році сиділи в дуелі снайперській, чи ще щось, такого на цій війні немає, бо сіра зона дуже велика, і дистанція 1–2 км – це вже не дистанція. Розуміючи, що ті скіли, які набув, ніяк не пригодяться, потрібно було шукати якесь застосування собі.

- Яка історія вашого підрозділу? Що робить його унікальним і в чому його найбільша сила?

- Наш підрозділ формувався з трьох людей. Щоб було зрозуміло, у кінці 2022-го – на початку 2023 року набували ми бойовий досвід на бойових, а не десь там на полігонах і особисто. І цей досвід набувався на своїх помилках, на своїх рішеннях. Не було до 2022 року, до цієї повномасштабної війни, такого застосування дронів на фронті взагалі. Немає такого досвіду в світі, не те що в Україні. Ніхто не навчав кадрових офіцерів по чотири роки, як це застосувати, як воно має працювати. Тобто нас ніхто не вчив. Тепер ми вчимо молоді екіпажі, мобілізованих.

У СБС, до речі, рекрутинг, тобто ці люди самі прийшли, нікого не «бусифікували», нікого за вуха не тягли у військо. І так підрозділ почав будувати інженерний складник, саперний і пілотний. Ми одні з перших на фронті застосували деякі принципи ведення тактики використання дронів FPV, що нам дало змогу уражати противника, важку техніку, танки, САУ, гармати, вантажні автомобілі, легку бронетехніку на великій дистанції і незважаючи на радіогоризонт. І ми почали це робити влітку 2023 року доволі системно, доволі постійно. Тоді ми були в одній смузі з 3 ШБР (окремою штурмовою бригадою), то ми там спалили досить багато танків, які спочатку виїжджали на пряму видимість, пряму наводку. Наше завдання було відігнати їх від лінії фронту, щоб менше страждали наша піхота, штурмовики, наші позиції і ефективність їх стрільби була менша, ніж на прямій…

Наш підрозділ створили люди мобілізовані. Він був невеличкий, це взвод. До речі, підрозділ уразив тисячу цілей, знищив десь 1,5–2 тис. особового складу противника, уразив 150 танків, з них 50 знищив, з тисячі цілей понад 400 знищено. Тобто там є в колекції все, що можливо. Вертольотів немає, літаків. Мало пощастити, щоб це зробити.

- Хто ті люди, які стоять за одним із найефективніших підрозділів, як називають вас, – це переважно цивільні чи професійні військові?

- Найперше, головне, що ці люди – добровольці. Як командир цієї групи, не розумію, як можна людину, яку притягнули в армію, змотивувати тільки страхом чи чим, щоб вона почала щось робити. Наше ж завдання – не помирати, наше завдання – вбивати – це головне. Ми йдемо туди не помирати, а вбивати. Тому що противника в десять разів більше, ніж нас. У них мобілізаційний ресурс більший, усе більше, матеріальний ресурс більший. Якщо ми почнемо вмирати всі, – це ж простіше за все вмерти чи «затрьохсотитися», і кожен із нас не вб’є певну кількість противника, то ми цю війну не виграємо. Наше завдання – вбити кожному від 10 до 100 особового складу противника і знищити техніку. Тому як мотивувати людей, що думають з першого дня, як їм звідти звалити, я не розумію. Що повинен командир чи командир розрахунку йому таке сказати, щоб він переконався і думав: ні, я тут все ж таки повинен захищати свою державу, маю тут бути, бо завтра противник прийде до тебе додому?

У нас йде активний рекрутинг... До речі, група ASGARD розширюється, наразі залишились останні кроки для того, щоб батальйон став полком, а група ASGARD – батальйоном ASGARD. Тому запрошую всіх, хто сумнівається, думає, що його заженуть кудись там. Кожному знайдеться місце в батальйоні, де він максимально дасть для підрозділу, віддасть все, що може. Я маю на увазі максимально буде ефективним на цій посаді. Тому запрошуємо всіх – незалежно від того, чи ти штабний працівник, чи бойовий. Потрібні і ті, і ті, юристи, і діловоди, і бухгалтери, тобто всі спеціальності.

- Але головний критерій для вас – щоб у людини була мотивація?

- Для мене це найважливіше, бо якщо людина не вмотивована, ти її будеш постійно контролювати, казати, що їй робити. У нашій справі потрібні вмотивовані люди, які прийшли самі. Це факт. Я розумію, що цих людей доволі небагато в державі, але вони є. Тепер прийшли молоді хлопці дуже цікаві. Дуже цікаві, тому що розумні, інженери висококласні. Тобто ми навчалися самі, ми не фахові інженери. У мене особовий склад – він не фаховий інженерний, який навчався в інституті, отримував фах якийсь. Ні, але вони навчились. Довго, нудно, але навчились. Ці – вже фахові, їм набагато простіше, спеціалізацію трішки змінити – і вони стають такими. У нас є приклади молодих хлопців і командирів розрахунків, штурманів, і саперів-інженерів, і інженерів.

- Тобто добровольці йдуть?

- Йдуть. У мене підхід такий: я нікого не тримаю. У своєму підрозділі не тримаю взагалі жодної людини. Якщо ти не хочеш бути в підрозділі, немає сенсу тебе примушувати.

- Як готуєте нових бійців?

- Ми займаємося інтенсивною підготовкою цих людей. З кожною людиною розмовляємо. Тобто приходять в роту чи взвод фахівці FPV, наприклад. Там є командир, його завдання – за короткий час визначити, які властивості у людини і в якому напрямку його поставити так, щоб він був ефективним і максимально віддавався. Все, і в тому напрямі він насамперед навчається. Якщо ти пілот, то навчаєшся пілотування. Якщо штурман, навчаєшся карт, взаємодії з людьми, зі всім іншим. І так за фахами все розписано. Ми їх навчаємо в польових умовах, наближених до бойових. І тільки потім вони виїжджають на навчально-бойові завдання. У складі груп цих є люди, які з бойовим досвідом дуже великим, щоб максимально зберегти цих людей з першого виїзду. Вони не виконують самі завдання доти, доки ми не розуміємо, що вони готові це робити самі й це безпечно для них. Війна – це взагалі небезпечно, але з мінімальними ризиками для їх життя.

- Як би ви охарактеризували себе як командира? Якими принципами керуєтесь? Можливо, є правила, що діють у вашому колективі?

- Принцип простий: не прощається в підрозділі обман. Обман який? Така історія: потрапив в якусь прикру історію і надіється на те, що він щось вирішить в ній сам, у нього є якісь зв’язки. У підсумку ця історія сама вилазить через верх, до командира батальйону. Усі отримують за це, і він каже: та я ж не хотів. Тому я всьому особовому складу говорю: що б не трапилося, ти повинен доповісти своєму безпосередньому командиру. Також алкоголь, наркотики – зрозуміло, у нас історії в підрозділі є, це вже написано кров’ю. Є такий випадок. Є загиблий у нас інженер...

Він каже: так точно – і робить по-своєму. Тут так не прокотить. Якщо він так хоч один раз зробить, то ми, найімовірніше, попрощаємося. Є в нас ще бажання стати як Третя штурмова і з ідеологією такою. Ми над цим працюємо. Я думаю, що в найближчому майбутньому це зробимо, тому що це теж важливо.

- Ви пройшли шлях від трьох людей до розширення в батальйон, декілька кроків тільки залишилося. Наскільки це було складно? Чи є період, момент, який, на вашу думку, був найскладнішим? І як долали ці труднощі?

- У підрозділі бути такі часи, коли ми робили все, але у нас нічого не виходило. Не виходило не тому, що ми не вкладалися, а тому що у нас не вистачало знань і досвіду як в інженерній справі, так і в бойовій. Так, на полігоні нас навчили стріляти і ще чогось. Бойові дії відрізняються від полігону катастрофічно, просто катастрофічно. І ти цей досвід бойовий не набудеш на полігоні ніколи. Так, ти можеш бути підтягнутим, спортивним, готовим фізично, але цей досвід ти набереш тільки на бойових. Ніде більше. І цей досвід можна передати тільки. А досвід тактики застосування дронів… Просто не було кому передавати нам цей досвід. Тому це були важкі часи, але ми їх пережили, усе добре.

Від дій маленького підрозділу залежить, чи штурмануть наші, 3 ШБР, щось, чи не штурмануть, чи штурмануть противники наші позиції, чи не штурмануть. І ти зменшуєш їхні спроможності. Ти розумієш, що впливаєш на цій ділянці фронту на події. А це важливо. Часи були важкі до цього, тому що ти не впливав на ці події ніяк. Для внутрішньо вмотивованих людей це дуже важко. Сказати, що було легко звикати, чи сказати, що ми нічого не боїмося, ми безсмертні, – ні, всі бояться. Я розумію, що людина, яка не боїться, – це більше виняток, ніж правило. Тому всі бояться, усі звикають. Цей шлях потрібно теж цій молоді пройти, тому що по-різному кожна людина реагує на це. Ну, це все досвід, який ти набуваєш на полігоні.

- Щодо успішних операцій – чи є, можливо, такі, якими пишаєтеся найбільше?

- Я пишаюся найбільше нашими першими ураженими чотирма танками, коли цього ніхто не робив так масово і за один день. Це була історія з 3 ШБР. У нас дуже тісні стосунки з 3 ШБР, 24 бригадою, 92 бригадою, «Ахіллесом», з 93-ю, тобто ми довго воювали на цій ділянці фронту, тому стосунки дуже гарні і з точки зору взаємодії. І от із 3 ШБР ми зробили деякий технічний складник, і в перший день, коли ми із цим технічним складником вийшли, то танки противника виїжджали на пряму наводку і 3 ШБР розбивали передок, просто труба. І в перший день ми уразили чотири танки і два з них знищили. І це був такий емоційно-психологічний вибух. Я не скажу, що ми нічого не уражали, але це порівняно з танками, які коштують 3–6 млн, і «буханкою», вартість якої 10 тис. дол., трошки різні результати. І це був такий емоційний сплеск, одна з найяскравіших емоцій.

До речі, найбільше танків, які ми за день одним розрахунком уразили, було шість. Це там само, на Донбасі. Так, це круто було, але це була вже не та емоція, відчуваєш, коли ти перший раз дроном за 500 дол. спалив танк за 3 млн, там був Т95, до речі, один із перших, прорив. Тому це найяскравіші мої емоції за цю війну. Багато було різних емоцій, і «Тюльпан», коли вибух був на іншому напрямку, дуже цікавий, там і «Нони», і «Буки», і «Оса», операції були різні.

- Чи вистачає дронів і як ви забезпечуєте свій підрозділ?

- Із забезпеченням завжди є питання, наразі щодо самих дронів більш-менш питання закрите і державою, і фондами. У нас дуже велике питання – це з розхідниками, тому що інженерний складник потребує постійних змін. Якщо не буде цих постійних змін, ми не зможемо так ефективно працювати. І це не історія про те, що хтось дає 10 тис. дол. і каже: купи нам 20 бортів. Усі хочуть, щоб це були борти, те, що можна взяти в руки, спалити якусь техніку чи особовий склад і сказати: ми купили дрони, вони полетіли і вбили. Але ці дрони не полетять, якщо у нас не буде розхідника… І це велика проблема, яку доводиться розв’язувати кожному підрозділу, а не тільки нам.

- Чи є у вас на озброєнні щось ексклюзивне, можливо, якісь цікаві розробки?

- У нас є така коаліція підрозділів ефективних, я їх уже називав, і 3 ШБР, і 24 РОГ, 93, 92, з якими ми спілкуємося, обмінюємося цими розробками, надаємо допомогу одне одному. Це важливо, тому що кожен підрозділ може йти тим самим шляхом. І от уявіть, що всі підрозділі йдуть по тому самому шляху, а він хибний, один підрозділ йде по одному шляху, а, спілкуючись з іншим підрозділом, він каже: ми тут щось розробляємо, йдемо, а ти кажеш: а ми вже це пройшли, протестували, воно не працює, – вони не витрачають час... Тому розробки є, у нас філософія така, що підрозділ починається з інженерного розрахунку. Немає інженерного розрахунку – можна цим не займатися взагалі. Дрони, незалежно від компанії, вони красені роблять, але все виготовляють у тилу, це факт, а фронт постійно змінюється, і протидія постійно змінюється. Тому, якщо хтось думає, що можливо купити дрон, взяти гроші, чи держава дала ці дрони, і ти навчив розрахунок літати, завтра він буде всіх вбивати, то, на мою думку, це не так. Спочатку інженерний складник, а потім розрахунки, які вбивають. Тому це постійний шлях до чогось нового, якщо ти зупинився, то чекай завтра, що зупиниться підрозділ в ураженні цілі противника, тому що в тебе не буде в запасі того пів кроку, щоб далі працювати, тому ми працюємо постійно і так працюють всі.

- Тобто сюрпризів ворогу очікувати?

- Аякже. Скоро буде три роки, як я служу в ЗСУ, – багато це, багато, важко. Ми міняємо хід війни на маленькій ділянці фронту… А якщо ти це робиш і бачиш результат, то, в принципі, можна далі воювати. У нас не така важка робота, як у піхоти, як у штурмовиків, треба бути емоційно і психологічно готовим до того, що вони роблять. Вона теж важка, і за нами теж полюють, тепер противник полює за розрахунками БПЛА, останнім часом дуже багато випадків, хлопці і загинули, і «трьохсоті». Але все одно нам не так емоційно і психологічно важко, як піхоті та штурмовикам, – це герої цієї війни. Ми можемо захистити цю піхоту, цих штурмовиків. Якщо ти ефективний на цій ділянці фронту, то можеш посприяти їхній роботі, захистити їх від того, щоб не було втрат і «трьохсотих».

- Чи хотіли б ви щось сказати цивільним, тим, хто у тилу і, можливо, дещо зневірений та дезорієнтований на третій рік війни?

- Люди, які говорять: піду воювати тільки тоді, коли прийдуть до мене, то це – історія, ні з ким ти вже воювати не будеш. Це технологічна війна майбутнього, по суті, і тут не працює: я взяв рушницю й пішов когось стріляти, – це загальновійськовий бій з тактикою застосування дронів, БПЛА, наземних усіх видів, злагоджена робота, тут немає поодиноких партизанів, як у 1941-му, що в лісі, тепер ти в лісі не сховаєшся. Тебе знайдуть, де б ти не сховався: і в лісі, і вдень, і вночі. Тому немає чого чекати, якщо ти хочеш захищати свою родину, свій дім, свою Батьківщину, зараз є шанс. Можеш підписати контракт і піти туди, куди хочеш.

- Ви сказали, що сховатися не вдасться в лісі чи будь-де, тож, на вашу думку, це торкнеться всіх, доведеться всім воювати?

- На мою думку, так. Я вже це казав давно, рік тому. Ось уявімо, хоча такого не буде, що ми програли. Думаєте, вони прийдуть і будуть з нами панькатися, або з тими, хто ховався? Вони перші підуть, їх заберуть в армію, це вже було на Донбасі, у Херсоні. Кого мобілізували першими? З окупованих територій. Кого кидали на «м’ясні» штурми першими? З окупованих територій, з Донбасу, Херсона. А якщо хтось думає, що ворог далі не піде, – піде, і будуть вони штурмувати посадки під розстрілом ззаду. Те, що вони роблять, і скільки загинуло на моїх очах, ротами гинуть, і вони далі йдуть, – це каже про одне, і полонені розповідають ту саму історію, назад нема дороги, тільки вперед. Ніхто з ними не розмовляє, чи хочеш йти, чи не хочеш. Усіх мобілізують, і підуть вони штурмувати Польщу, країни Балтії і все решта насамперед. То де вибір? Може, захищати свою державу, ніж воювати за чужу? Я буду краще воювати за свою державу. Є всі шанси воювати за свою державу і перемогти.

- Як ви ставитеся до зниження мобілізаційного віку?

- Я і ні за, і ні проти. Мені здається, люди у 18 років – це нестабільна психіка, не зовсім сформована емоційно і психологічно людина. Я розумію, що з них можна ліпити що завгодно, але, думаю, це рано. От 24–25 – це більш-менш. Я просто себе пам’ятаю у 18, ти просто нічого не розумієш, тобі сказали бігти – ти біжиш. Може, в радянські часи в армії цим і користувалися, думати не дуже можеш, сказали копати – копаєш, сказали бігти – біжиш, сказали вбивати – вбиваєш,  «Родіна сказала: надо, комсомол отвєтіл: єсть». Я не можу нікого змушувати, це як ставити шлагбауми, ти перейшов оту зону виконання, звідти не можеш, якщо назад пішов, то тебе вбили. Ми ж так робити не будемо? Не будемо. А що нам дасть, якщо мобілізуємо людей, які будь-якого моменту чекатимуть, щоб звалити в СЗЧ? Збільшиться кількість «сезечешників», яких і так багато. Мені здається, краще розібратися з ними, вмотивувати повернутися у стрій, зрозуміти проблеми, які там є, чому вони так зробили. Чомусь у нас карають «сезечешника», а не командира, який дав такий наказ, я не знаю, тепер у кожній справі повинні розбиратися органи, які уповноважені це робити. Я розумію, що у нас проблема велика зі СЗЧ і ніхто нею прямо так не займається, ви ж чули офіційні цифри, вони страшні.

- А яке рішення?

- По-перше, вже ухвалено рішення – це декриміналізувати СЗЧ, тому що багато хлопців пішли в СЗЧ, а потім зрозуміли, уже бояться й повернутися, бояться, що їх посадять в тюрму. По-друге, треба вималювати механізм, щоб вони могли вибирати. У мобілізованих є вибір. Чому не зробити цей вибір «сезечешникам», щоб обирали собі частину? Не знаю, правильно це чи ні, на мою думку, частина людей повернулася б, я більш ніж упевнений у цьому. Багато повернулося б у стрій, і це було б нормальне підсилення цієї історії. Тобто не треба, на мою думку, сприймати, що всі «сезечешники» – не дуже гарні люди, різні обставини є, дуже різні.

- У мережах обговорюють різні дати, теоретично називають закінчення війни, перемовини, варіанти, сценарії, як це може бути. Як ви до цього ставитеся?

- Ніяк. Я не вірю в цю історію, незалежно від того, хто і що каже. Ти, коли на фронті, цього всього не бачиш, бо нема часу, там багато завдань. А коли приїжджаєш додому і дивишся на всю цю історію: усіх уб’ють, усім хана, усе… Це люди, які хотіли мобілізуватися, стали думати: а чого нам мобілізуватися, якщо війна закінчиться, я почекаю, а раптом вона закінчиться. Чи у мене, чи у вас, чи у когось, ну, таке враження, що ти дивишся – якісь експерти розказують, що війна закінчиться, видається, що вони спілкуються на рівні генштабів всіх армій світу, начальників, президентів, контррозвідок, що вони знають більше, ніж я на фронті. Я на фронті знаю одне: якщо ми виконуємо свої завдання в маленькій своїй зоні відповідальності гарно, то у нас все гарно. Якщо ми виконуємо це завдання хр*ново, то провалюємо все і відступаємо, – це дуже погано…

Дай бог, щоб був мир. Знову ж таки, який мир, на яких умовах? Для мене, я чітко, це моя суб’єктивна думка, розумію: якщо це буде як в 2016 році, це ж вже було там припинення вогню, типу, мир, через 2–3 роки буде нова війна, вони підготуються, відновляться. Якщо хтось думає, що цього не буде… Ні, цього, може, не буде тільки в одному випадку: якщо нас візьмуть в НАТО, в Євросоюз. І ми розуміємо, що оці питання, фронту, будемо вирішувати в політичній площині. Розуміючи нашу державу, наших людей, усвідомлюємо, що є тільки перемир’я і все інше – думати про війну навряд чи будемо. Суспільство почне дороги, мости, ми і тепер будуємо ці дороги, мости і т. д., все нормально... Я розумію, що це потрібно. Розумію, що робочі місця, зарплати мають бути, від цього нікуди не дінемося. Але якщо буде перемир’я, то ніхто не думатиме, як сформувати натовську армію, бути через два роки готовими. І я вважаю, що наші партнери те саме: навіщо давати, якщо у них перемир’я, зброю, витрачати кошти? І ми, зі свого боку, будемо: як є, так і є, навіть більше, скоротять армію і все інше, а вони будуть готуватися. Тому, на мою думку, треба робити те, що ти робиш, якщо можеш зробити більше, потрібно робити більше. Ми робимо свою справу, формуємося. Наше завдання на найближче майбутнє – щоб людей, які після нас воюватимуть, було дуже багато, і вони були професійними.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Такі приклади були в історії. Думаю, що може.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Мій страх, який мені снився ще до повномасштабної війни, – що мене другий раз забирають в армію, потім третій. І найбільший страх – це моя сім’я, її безпека.

- Що для вас є найбільшою нагородою?

- Найбільшою нагородою для мене буде перемога.

- Війна для вас – це...

- Війна для мене – це теж життя, яке й було, тільки є один нюанс – ризиків для життя набагато більше, а так життя продовжується, на війні все те саме.

- Що ви не зможете пробачити?

- Зраду.

- Ваше життєве кредо?

- Потрібно бути там, де ти максимально приносиш користь.

- Що для вас означає незалежність?

- Незалежність для мене означає все. Тобто незалежність – це ухвалення рішення.

- Що зробите найперше після перемоги?

- Поїду на море.

- Дякую.

Розмову вела Діана Славінська

Фото: Євген Котенко

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Укрінформ TV