У програмі «Є Розмова» голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв розповів про наслідки завершення перехідного періоду за законом №8371 для релігійних громад, пов'язаних із Московським патріархатом, механізми контролю за виконанням закону. Також обговорили проблеми впровадження державної мови в освіті, особливо в російськомовних регіонах, ефективність телемарафону «Єдині новини» та державну підтримку українських медіа в умовах війни.

- 20 травня закінчується перехідний період по закону №8371 щодо громад, які мають перейти з Московського патріархату до Київського. Які дії передбачені за цим законом для тих, хто не перейшов в Українську православну церкву?

- Насправді  закон цей чітко обумовлює, що може робити Державна служба з етнополітики і свободи совісті, коли закінчується цей дев’ятимісячний термін. Вона може звертатися до суду з вимогою про припинення релігійної організації. Насправді ми говоримо про припинення діяльності в тому випадку, якщо ця організація має афіліяцію, тобто зв’язки, підпорядкування з керівним центром, який у державі-агресорі. Тобто ми розуміємо, що говоримо про Москву, про так звану Російську Федерацію.

Насправді вже давно ДСЕС могла би провести необхідні дії, щоб установити наявність таких зв’язків у різних релігійних організацій. Це не обов’язково ми кажемо про тисячі, тому що ясно, що осереддя таких зв’язків – керівні центри в Україні. І якщо ми встановлюємо, що вони мають такі зв’язки з Москвою, то саме із цими керівними центрами треба розбиратися. А далі вже дивитися, що відбуватиметься на нижчих щаблях цієї ієрархічної системи, бо система ієрархічна така, як церква. Насамперед православна або католицька, тобто християнські церкви, окрім протестантських, – вони ієрархічні, вертикальні системи.

- А чи є механізм моніторингу переходів? І що буде з тими церквами, громадами, які саботують перехід?

- Це їхній власний вибір. Система моніторингу існує в тому сенсі, що ми знаємо завдяки перереєстрації, хто переходить, а хто не переходить. На сьогодні ситуація така, що кількість переходів значно уповільнилася. Для цього може бути декілька причин. Одна з них – ті, що хотіли, або ті, що думали і вагалися, остаточно перейшли з УПЦ до ПЦУ. Водночас це може бути ознакою того, що УПЦ посилає такі сигнали вниз по своїй вертикалі: не турбуйтеся, нічого з вами не буде, закон не запрацює, отже, можна нікуди не поспішати, не переходити, ми збережемося, як існували до цього роками. На мій погляд, це помилка. Але чому так може відбуватися? Тому що насправді, на превеликий жаль, Кабінет Міністрів досі не затвердив нормативні акти ДСЕС (Державної служби з етнополітики і свободи совісті). І там, я знаю, у певний час були затримки з погодженням із Міністерством юстиції. Тепер, наскільки я довідався з певним подивом, там є зауваження з боку Національної агенції із запобігання корупції.

- У зв’язку з майном?

- У зв’язку з майновими питаннями. До закону ні в кого не було претензій. Треба було раніше до нас приходити і казати: от нас тут щось не влаштовує, або ми там у чомусь не впевнені. Якщо є щось у нормативних актах, а ми бачили проєкти нормативних актів, які розробляло ДСЕС. Закон максимально інклюзивний насправді. І він врахував інтереси не лише православних приходів, храмів, священства.

Що стосується розділу про майно, то напрацьовувався він спільно з Усеукраїнською радою церков і релігійних організацій. Закон вирішує багаторічні спірні питання, що їх ставили українські релігійні організації (неважливо які, православні, католицькі, мусульманські, юдейські, протестантські, кришнаїтські) про абсолютно неприйнятні умови щодо використання культового майна. Саме тому ми там визначили, що є культовим майном, що можна відрізнити за певними ознаками, критеріями культове майно від некультового. І ми не будемо давати задній хід, що б хто не думав, навіть в антикорупційних органах. Тому що від цього залежить реалізація права на свободу совісті.

Культове майно – це не лише конкретні церква або собор. Це майнові комплекси. І якщо ми, припустимо, беремо приклад Києво-Печерської лаври, де УПЦ під виглядом культового майна розбудовувала багатоповерхові так звані овочесховища, які мають три чи чотири поверхи підземні, то це ясно, що не зовсім культове майно, а щось зовсім інше. Але якщо ми кажемо про монастирські корпуси, які також є на території Києво-Печерської лаври (бо це ж взагалі монастир), або якщо Свято-Михайлівський монастир, де тепер резиденція митрополита Єпіфанія, очільника ПЦУ, то це ж не готелі, не апартаменти якісь. Це келії, монастирські корпуси, там живуть монахи. Або Видубицький монастир, де раніше була резиденція, – це теж монастир, там є монастирські корпуси. То їх треба обкладати орендними ставками за формулою Фонду держмайна як комерційну нерухомість? На яких підставах?

- А ви ставили це питання НАЗК?

- Мене це обурило на комітеті, направив відповідні листи. То в чому проблема? Хоча ми не є суб’єктом у цій історії, але як законодавці в рамках парламентського контролю бачимо, що всі терміни вже спливли, нормативки немає під закон. Закон не може нормально запрацювати, ДСЕС не може виконувати свої функції, – ось у чому проблема. Тобто ви граєтеся з питаннями національної безпеки. Президент же чітко, коли ми нарешті з його прямої допомоги проходили із цим законом через зал, чітко сказав: це духовний суверенітет, духовна незалежність. Тому, друзі, що ви ставите під загрозу? Реалізацію національної безпеки, захист незалежності країни.

- Відповідь отримали?  

- Поки що ні. Чекаємо з великим зацікавленням. Було засідання комітету з інших питань, їх запитували, чи ми отримали відповідь. Кажу: ні, поки що не отримали, тільки-но отримаємо, будемо збирати всіх, хто долучений до цього процесу, тому що хочемо розуміти конкретні горизонти, коли почнеться реалізація закону, що заважає, коли будуть перші кроки.

- То наразі питання десь на рівні НАЗК зупинилося?

- Наскільки я розумію, вони це загальмували. А згідно з тим законодавством, яке в нас є, без погодження антикорупційних органів нічого не може відбуватися. Кабмін не може своїх актів ухвалити, постанов, а це ж якраз постанова, що має затвердити весь пакет нормативних актів ДСЕС. Ми не можемо без висновків Антикорупційного комітету ухвалювати закони, це обов’язкова історія. І експертизи НАЗК ми завжди отримуємо, і експертизу НАБУ на певні законодавчі акти. Ми ж хотіли боротьби з корупцією? Хотіли. Ми створили цю систему, яку повністю погодили і з громадянським суспільством, і з нашими західними партнерами? Створили. А чи вона, на мій погляд, ефективна? Так, хоча насправді це й на мені відбивається як на народному депутатові. Але ж ми цього хотіли, це ж було наше загальне суспільне бажання. Ми це маємо.

- Ці антикорупційні органи повинні помагати, а не заважати.

- Точно. Але тепер хотілося б розуміти, у чому проблема. Тому що питань на момент голосування закону у другому читанні й у цілому не було. Тож не треба нам їх ставити постфактум. Адже закон дуже сенситивний, там дуже багато речей важливих враховано. Він же не лише про обмеження або припинення діяльності релігійних організацій, які пов’язані з ворогом. Він про засади конституційного ладу в сфері діяльності всіх релігійних організацій. А чому він так називається? Тому що свобода совісті – одна з фундаментальних свобод, і це постійно під моніторингом міжнародним.

У Сполучених Штатах є конгресова комісія, яка слідкує за всіма країнами, що там відбувається. І ми з ними були в комунікації, тому що вони мали певні перестороги. Ми довго пояснювали, чому так робимо, що таке РПЦ, що це насправді не церква, а продовження агресивної російської держави. Європейський Союз це моніторить. Це важливе, фундаментальне. І цей закон не лише обмежує, а гарантує реалізацію певних прав і свобод релігійних організацій – усіх без винятків. Тому дуже важливо, щоб він запрацював.

- І, зрештою, було дев’ять місяців, щоб перейти.

- Дев’ять місяців було для того, щоб переходили. Ці питання треба розділяти. Ми свідомо не хотіли йти шляхом виписування закону тільки про обмеження. Ні, ми йшли комплексним шляхом. Закон – це більше ніж про обмеження. Закон узагалі про гарантування як інтересів держави і суспільства в захисті себе  від ворожих впливів, так і про забезпечення вільної діяльності релігійних організацій у цілому. Тепер виходить, що у вас є якесь нерозуміння того, що там написано про використання майна. Окей. Але від цього не має страждати закон загалом. Погоджуйтесь, вносьте пропозиції, дайте закону запрацювати. Ми ж абсолютно відкриті завжди в комітеті, можемо розглянути ваші пропозиції, де ви бачите ризики. Якщо щось, то можна внести поправки, не гальмуйте закон.  Тому що ви гальмуєте питання захисту нацбезпеки й нормальної діяльності релігійних організацій. Ось що відбувається. Так не може бути.

- Будемо сподіватися, що антикорупційні органи вас почують, тому що це основа національної безпеки.

- Я дуже сподіваюся. Хоча ми не можемо на них впливати, треба це розуміти. Ми можемо тільки  до них звертатися, запитувати, у чому проблема, і вказувати, що неприпустимо гальмувати такий закон, точніше, його реалізацію через непогодження нормативних актів.

- Свого часу ви зазначали, що кожна дитина після закінчення школи має вільно володіти українською мовою. Як тепер досягається ця мета, особливо враховуючи російськомовні регіони і прифронтові території?

- У нас середня освіта майже уся українськомовна. Тому, вважаю, для фундаментального елементу всієї системи зміцнення позиції української мови як державної, у нас кожен, хто закінчує школу, знає українську на належному рівні. Тепер у нас є певні проблеми, дехто каже про відкат, дехто каже про недостатні зусилля зі зміцнення позиції української мови. Але в цілому бачимо, зокрема у звіті Уповноваженого з питань захисту державної мови, що вжиток російської трошки відновився після 2022 року, рівень її вжитку трошки збільшився.

- Це відчувається в суспільстві.

- У нас із вами нема достовірних даних. У мене є таке саме відчуття. Але відчуття до закону в пояснювальну записку не покладеш. Тому хотілося б мати більш достовірні дані. Але оскільки вже є відчуття, то  це точно про прислів’я, що диму без вогню не буває. Тобто якщо у вас є відчуття, у мене, у Тараса Кременя, у багатьох інших людей, і вони про ці відчуття пишуть у фейсбуці, інших соціальних мережах, то є проблема. У відповідь на цю проблему з’явився законопроєкт. До речі, там дуже багато людей підписали про використання саме української мови у світі, і перший віцеспікер Олександр Корнієнко, і дуже-дуже багато депутатів із різних фракцій і груп. Він чекає розгляду в освітньому комітеті. Думаю, що в нього непогані перспективи. Його напрацьовували разом з офісом віцепрем’єрки з питань євроінтеграції Ольги Стефанішиної. Там не може бути протиріч із нашими європейськими партнерами.

Одразу, випереджаючи запитання про угорців, скажу, що вже багаторічний досвід постійних дискусій, щоб не сказати суперечок, мене привів до думки, що певним угорським політикам узагалі байдуже як до угорської мови, так до угорців українських. Вони мають абсолютно політичні цілі. Ніяк із долею українських угорців, або з долею їхньої мови, або з долею їхньої культури не пов’язані ці їхні політичні цілі. Вони взагалі лежать не в Україні, ці політичні сили, а в Євросоюзі й інших країнах, одна з них із нами взагалі веде агресивну геноцидну війну. Тому скільки там не ходи на компроміси, нічого не зміниться, бо вже ходили, дякуємо, знаємо. Цей шлях нам відомий, коли йдеш назустріч, а завтра отримуєш те саме блокування твоїх євроінтеграційних процесів, але з новими претензіями. Так що тут усе просто.

Вважаю, що цей закон треба рухати через залу, не повертаючись ні вправо, ні вліво, ні назад. Це один складник. Що стосується іншого, які причини... Можна сказати, ну от рівень патріотизму падає, свідомість національна послаблюється. Я не дуже це поділяю. Тобто ці процеси можуть відбуватися, але не вважаю, що так усе. Бо в нас нещодавно був захід, ми говорили про українську музику й необхідність кампанії на підтримку української музики. Так-от українські виконавці, і не лише українські, там казали, що, можливо, друзі, проблема не в тому, що наші підлітки настільки непатріотичні, що вони слухають якийсь російський реп...

- Ви про це теж згадували, про підлітків, що це проблема зі Spotify.

- А може, проблема в тому, що нашого мало? Їхнього продукту багато, а нашого менше значно, так і раніше було.

- Ви все-таки вважаєте, що нашого менше?

- Нашого менше, Росія виробляє десятки тонн лайна, у них є величезні програми підтримки різного свого продукту, їм абсолютно байдуже до якості цього продукту. Росія вкладає в культуру багато грошей, тому що знову ж таки значна частина того, що вони виробляють, – це лайно. І воно так само собою ніколи б збуту не знаходило, але  якщо в це лайно вкладати великі гроші, якщо заливати його шоколадом і обгортати в обгортку від яскравої цукерки, піпл там у них хаває.

- Але ж хаває і наш піпл, наші підлітки.

- Тому що цього багато. У нас не буде в найближчій перспективі стільки грошей, щоб фінансувати стільки всього, скільки фінансує так звана Росія. Але у нас є попит, у нас відбулося відродження національної свідомості, у нас відбувся великий сплеск пошуку своєї національної ідентичності, нове набуття своєї національної ідентичності. У нас є в цьому сенсі нематеріальний бонус. І так, нам треба вкласти гроші, ми про це говорили і будемо пробувати знайти в бюджеті додаткові ресурси, щоб через Український культурний фонд, наприклад, дофінансовувати програми створення українського продукту. Більше фінансувати, воно там і так є, просто ми мало грошей даємо на них. У нас на весь рік на УКФ закладено 120 чи трохи більше мільйонів гривень, – це дуже мало. До речі, наш культурний продукт значно якісніший за російський, і питання в тому, щоби допомогти трошки нашим (я не побоюся цього слова) творцям, тому що люди працюють у різних сферах культури.

Ми говоримо не лише про музику, хоча можемо і музику використовувати як приклад наочний. То якщо їм трошки допомогти, вони будуть виробляти більше того продукту, і споживатися він буде краще. Чому я кажу, що ми можемо все ж таки виробляти менше, але споживатися буде все? Відсоток відсіву, цього браку в нас значно менший, тому що наші люди, які створюють культурний продукт, роблять якісні речі.

- Але погодьтеся, що це має бути ще і свідомість підлітків не слухати російське, бо РФ бомбить наші міста.

- Я би не зациклювався на свідомості, їм потрібно дати щось. Не треба апелювати до того, що ти такий поганий, слухаєш російський реп. Треба дати більше нашого, – це буде частиною відповіді, але, звичайно, паралельно слід усе ж таки актуалізовувати в навчальному процесі ці світоглядні речі: не забувайте, хто ви, за що воюють ваші батьки, ваші старші брати і сестри, за що, на жаль, багато людей уже загинуло, вони захищають ваше право бути українцями, слухати українську музику, українські пісні, а не це лайно.

І, звичайно, вчителі, на мій погляд, не мають морального права розмовляти з дітьми у школах будь-якою іншою мовою, крім української. Може вчитель англійської чи французької для навчальної мети розмовляти і мовами Європейського Союзу.

- Але не мовою ворога.

- Але точно не переходити на москальську, розумієте. Та якщо люди не усвідомлюють цього морального зобов’язання особисто, от тоді законом це вирішимо, зокрема тим законом, про який я згадував.

- Ще одна проблема – засилля російського ІПСО, фейків, і дуже багато цього з’явилося в соцмережах. Чи маєте на меті якийсь законопроєкт в цьому напрямі, як держава врегульовуватиме це питання? Тому що таке враження, що з кожним наступним роком війни російські фейки поширюються і збільшуються в геометричній прогресії.

- Цього тижня закінчився великий форум міжнародний. Треба відзначити організаторів – без американських грошей витягли дуже високого рівня міжнародний захід, присвячений кібербезпеці та інфобезпеці. Був я там цілий день, брав участь в одній із панелей, слухав спікерів з інших країн, зі Скандинавії, і зі Сполучених Штатів приїхали фахівці. Ми мали професійне, дружнє спілкування після закінчення.

Ситуація дуже складна, відповідей немає ні в кого, тому що ми маємо розуміти, що говоримо про соціальні платформи. Ми не про фейки маємо говорити, а про екосистему, де вони живуть, а це – соціальні платформи. І ситуація вкрай складна, тому що люди, які обізнані в проблематиці, усвідомлюють масштаби загроз і взагалі масштаб зла. Отже, політики, на жаль, не лише в Україні, а по всіх країнах, майже всюди, просто бояться про це говорити. Я не боюся, але політики бояться.

- Чому бояться?

- Тому що коли ти про це починаєш казати, отримуєш шквал хейту з тих самих соціальних платформ, що ти ворог свободи слова, а це є маніпуляцією. Адже свобода слова не є свободою просто когось оббрехати, образити, зганьбити, причому ще й із якогось анонімного акаунту чи каналу. Це просто підміна понять, бо свобода слова завжди була свободою відповідального слова: коли я відповідаю за свої слова. І якщо я про вас сказав те, що вас образило, обґрунтовано образило, у вас має бути право до мене позиватися в суді й вимагати щонайменше вибачення, тої компенсації. А ми ж розуміємо, що наразі ні в кого й ніде, ні в Україні чи будь-якій країні світу, разом із Сполученими Штатами, в юрисдикції яких є всі ці платформи, окрім тіктоку й телеграму, немає права в людини піти й подати позов проти кривдника. Та це ж порушення базової свободи і права.

- Тому що не прописано це в нас на законодавчому рівні?

- Ні, не зовсім так. Тому що законодавча база не бачить ці явища, і політики не хотіли це вставляти, бо боялися. Тому що навколо постійно лунали хори про те, що не смійте лізти в інтернет і, зокрема, соціальні платформи, тому що це обмеження свободи слова. Отже, тепер ми маємо ситуацію, я не скажу, що близьку до катастрофи, але дуже-дуже важку: маємо атомізацію суспільств усіх, фрагментацію суспільств, кризу демократії всіх абсолютно і знаємо, хто бере участь.

Демократії мають свої проблеми, ми теж в Україні маємо свої проблеми, але нам не можна забувати, хто використовує наші об’єктивні проблеми, щоби робити з кожної об’єктивної проблеми кризу, те, що в нас називається «зрада». Це не тут відбувається, а за порєбріком, – ми пам’ятаємо ще з 2014 року це слово. І це стосується не лише нас, а всіх абсолютно, й адекватних відповідей немає.

- І одним законопроєктом це питання не вирішиться?

- Є в нас щонайменше два тексти: один, де головний автор Микола Княжицький, і другий, де автор я, там є і Микола Леонідович зі мною в авторській групі. Тому що це було таке рішення комітету, що беремо його законопроєкт, я вношу свої пропозиції, робимо спільний. Ми зробили спільний, я його відправив, оскільки це все ж таки про свободи. Я відправив на експертизу в Раду Європи, бо зобов’язаний так робити з усіма такими чутливими пропозиціями – отримав негативний висновок.

- Чому?

- Тому що вони сказали, що не варто вирішувати ці питання через питання контенту, хто там що пише або хто там що розміщує, а краще іти через санкції. У сенсі змінити санкційне законодавство так, щоби відповідні ваші органи, а в нашому випадку це РНБО, могли вводити санкції. Але я не згоден, тому що якраз застосування санкцій – це не безперечне питання.

Одна історія – коли ми забороняли або суто стовідсотково російські медіа, або платформи, як-от «вКонтакте» чи «Одноклассники», або очевидно проросійські медіа, що можна було довести. Інша історія – коли ми говоримо про платформи, які в Європі називаються дуже великими.

- Маєте на увазі фейсбук?

- Телеграм і фейсбук, інстаграм, тікток. Тікток сто відсотків із максимальною ефективністю використовується так званою Російською Федерацією в ІПСО проти нас, але там багато проукраїнських акаунтів. Їх просто менше, ніж проросійських, тому що знову-таки Росія має значно більше ресурсів. І це – як гідра. Ти відрубав одну голову, навіть якщо спромігся добитися, що вони заблокували якусь кількість акаунтів, заблокував один – на ранок маєш десять. І ця цифра навіть не зі стелі взята, це приблизно так є. Заблокували один акаунт або канал – на ранок маємо нових три, чотири, п’ять, іноді навіть більше. Тому ми працюємо над вирішенням цього питання.

Я глибоко переконаний, що не може одна країна це вирішити самотужки, нам треба створювати фронт. І я якраз над створенням такого фронту працюю, на щастя, не лише я. Тому якщо на них тиснути, то тільки всім разом, щоб вони розуміли, що ця розмова ведеться не з однією країною, а з пулом країн, серед яких, може, і не дуже багаті, але є також дуже багаті, з дуже багатими ринками, якщо вони їх втратять, то їм буде дуже боляче й непереливки.

Я веду консультації з колегами європейськими, щоб вони переглянули архітектуру тих актів, які в них вже є. До речі, погано працюють, майже не працюють, але все одно, щоб вони переглянули можливість або архітектуру так, щоб ці акти могли поширюватися на країни, які поки що не є членами Євросоюзу або, наприклад, на країни, які не збираються ставати членами Євросоюзу, як, приміром, Норвегія. Усі знають приклад Великої Британії, яка вийшла, а Норвегія навіть не заходила і не збирається, а проблеми має такі самі. От на форумі були, до речі, представники Норвегії, тому що в них є свій клуб, так званий формат Nordic Baltic, тобто країни Скандинавії та Балтії. І вони там разом вирішують дуже багато питань. Але що стосується захисту від дезінформації та маніпуляцій, Норвегії, хоча це потужна, багата країна, багатий ринок, теж важко. Вони просто тепер не в першій черзі нападу Росії, та вже потерпають.

- Але вони підтримують нас, правильно розумію?

- Формат Nordic Baltic нас дуже підтримує, проблема в тому, що вони теж потерпають, це відчувають: маніпуляції, поширення недовіри, підрив довіри між громадськими інститутами, між інститутами суспільства і держави. Це те, що роблять канапи: руйнують довіру, щоби ми, перепрошую, чубилися постійно між собою. І не лише виборці й держава, а також громадяни з громадянами, щоб люди сумнівалися в тому, як працюють наші волонтерські фонди, якщо брати за приклад нас, щоб люди сумнівалися, як працюють наші громадські організації і т.д. Тобто дуже великі ресурси, зусилля спрямовують на це, і водночас, не забуваймо, вони – нащадки більшовиків. Більшовики займаються інформаційними, пропагандистськими, підривними війнами, умовно, з 1920 року. У них багата експертиза, дуже великий досвід, не треба мати їх за дурнів – це небезпечний і досвідчений ворог. Вони б’ють по обраних больових точках, і це, на жаль, працює успішно.

Ми маємо статистику: 80 відсотків користуються телеграмом. Телеграм – це інструмент ворожий, що би хто не казав. Зручний – так, можливо, дуже зручні меседжі, але ми маємо розуміти, що це – один з основних інструментів ворога для знищення Української держави і нації, і крапка. Можна зі мною не погоджуватися, сперечатися і т.д. Тому в цій ситуації треба просто давати собі раду в тому, що все ж таки варто звертати увагу на інформаційну гігієну. Якщо вже так важко відмовитися від телеграму, будь ласка, не користуйтеся анонімними каналами.

- А ви використовуєте телеграм?

- Ні. Свого часу, у 2019 році, у першій половині, поставив, дуже швидко зрозумів, що це таке, видалив і більше не маю на жодному своєму гаджеті. Я розумію, тривожність висока і треба подивитися на каналі «Николаевский Ванек», яка саме ракета в тебе летить. Мене не цікавить це, бо якщо повітряна тривога, є протокол, що треба робити. Хоча знову ж таки, перепрошую, «Николаевский Ванек» – нормальний і перевірений канал, тобто ми знаємо, чий він, і що він жодного разу не був помічений в якихось дезінформаціях і т.д. І тому, будь ласка, користуйтеся перевіреними каналами, а не усілякими анонімними помийками.

- Колись ви сказали, що не знати базових слів української мови за 30 років незалежності – це як мінімум дивно. Чи планується якось посилити законодавство у сфері обслуговування, щоб в усіх ресторанах, готелях обов’язково спілкувалися українською мовою? Чи ви вважаєте, що ця проблема не є тепер актуальною?

- Не бачу такої необхідності тепер, не було такого в річних звітах, а їх уже п’ять. От нещодавно Тарас Кремінь презентував п’ятий річний звіт, не було в нього там рекомендацій щодо посилення цього законодавства. Що треба посилювати, то це інститут Уповноваженого, який слідкує за виконанням цього законодавства, і тоді просто буде швидше завершуватися цей перехід.

- Закінчується каденція пана Тараса Кременя. Чи розглядатимете на комітеті іншу кандидатуру?

- Ми не можемо розглядати, бо не є суб’єктами подання. Є три суб’єкти подання: Мін’юст, Мінкульт та омбудсмен, тобто Уповноважений з прав людини. Я думаю, що хтось із них міг би і пана Тараса  подати, тому що в мене й у членів комітету питань до нього немає. Вважаю, що якщо б він був один із тих, між ким би обирав Кабмін, це було б зовсім не погано.

Не маю нічого проти інших кандидатів, хоча є заяви громадських активістів, які вважають, що кандидати не відповідають критеріям, закладеним у законі про українську мову як державну. Не мені оцінювати, тому що, на жаль, процедура відбору в законі про українську мову як державну виписана так, що ми не маємо до цього стосунку як комітет...

Я прийшов і колегам чесно сказав, що не розумію, як так виписали цю процедуру, тому що це не конкурс, це три суб’єкти, які за власним бажанням можуть будь-кого взяти, хто хоч найменше відповідає критеріям. І я здивований, що там такий перекос у бік виконавчої влади – два суб’єкти з боку уряду.

От мені кажуть: у нас багато випадків, коли в процесах призначення урядових уповноважених бере участь Верховна Рада. Чому там немає комітету? Думаю, якщо вже казати про баланси, противаги і т.д., то  оптимально, щоб суб’єктів було три: один від Кабміну, нехай Мінкульт і Мін’юст, вважаю, що Мінкульт – більш природно. Хоча там є правозахисна діяльність.

Уповноважений (попри все, що набрехали про нього і далі брешуть російські, проросійські агенти), – це ж не каральний орган чи представник, а правозахисна установа – Уповноважений з прав захисту державної мови. Він захищає права людей на користування рідною мовою, а не карає. Це просто похідна історія проти тих, хто не хоче забезпечувати право українців користуватися українською мовою. Тому окей, може бути Мін’юст, усе одно, здається, краще б був Мінкульт. Мінкульт, омбудсмен – нормально. І ми могли б цю функцію виконувати як третій суб’єкт подання. Але тоді нехай би це був конкурс на рівні кожного суб’єкта. Ми ж проводимо конкурс на обрання членів Національної ради нашої квоти з питань телебачення і радіомовлення. Відбираємо людей за критеріями, які прописані в законі, далі Рада голосує. Ми могли б так робити і у випадку з уповноваженим, а ті б проводили свої конкурси. Можна в законі прописати загальний конкурс.

- Так, але ми маємо те, що маємо, просто треба це врахувати.

- Це неприємно, не дуже зрозуміло, зумовлює абсолютно зайві, нікому не потрібні запитання, та ще й у ситуації, коли Президент послідовно запроваджує політику зміцнення духовної незалежності й суверенності, культурної незалежності й суверенності, національної ідентичності й т.д.

- Чи є у планах, враховуючи ситуацію з диджиталізацією, зміни чинного законодавства про медіа?

- Наразі нема, але час для цього прийде, тому що я впевнений, що переговори щодо членства будуть розблоковані. І от тепер, коли був скринінг по розділу, зокрема й медіа, колеги в Єврокомісії все бачать, але всі розуміють, що ми тепер у війні. У нас базові вимоги виконані, вони всі закриті законом про медіа. Його практична реалізація показала, що треба трошки поправити певні речі, от мають зміни переважно технічний характер, нічого там фундаментально не змінюється, і від нас цього не просять, і навіть ці дрібні зміни ми погоджуємо з ними. Але розблокують переговори, дійде черга до перемовин щодо медійного розділу – це питання постане.

- Охорона культурної спадщини – ще одне важливе питання вашої компетенції. Чи планується посилення законодавства, враховуючи те, скільки ми втратили нашого культурного надбання через російську агресію?

- Планується, там дуже багато законів потребують оновлення, ми над цим працюємо разом із міністерством, із ЮНЕСКО, із залученими експертними незалежними організаціями. На жаль, значно більше часу зайняв цей процес. Там були певні помилки не з нашого боку і не з боку міністерства, помилки були зі залученням за міжнародні гроші певних експертів. Сподіваємося, що наслідки цих помилок будуть подолані й ми зможемо разом оновити це законодавство.

Ми розуміємо, що оновлювати. Там йдеться не лише про зруйноване, украдене, а взагалі про те, як у нас сфера культури в сегментах музейної справи, галерейної і усіх цих речей, як усе влаштовано. Знову ж таки дуже старе законодавство, що стримує нас, не дає можливості залучати кошти недержавні. Там багато дуже прикрих речей, які важко було зрушити з місця, тут не в докір колегам із попередніх скликань. Там є і внутрішні страхи галузі до реформування, страхи втратити роботу й навіть ті жалюгідні зарплати. І тому це треба реформувати в багатьох аспектах.

- Ви вже не раз відповідали на запитання про марафон «Єдині новини». Знову піднялася хвиля про те, що час його закривати, реформувати. Що думаєте із цього приводу?

- Оскільки я зрозумів, що швидкого прогресу в питанні боротьби з дезінформацією на соціальних платформах не можемо очікувати, то відповідно постає питання про верифіковані канали інформації. І що б мені зараз хто  не говорив про те, що марафон втратив глядача, – втратив, але повністю не втратив, там є ядро, марафон забезпечує глядачів своїх перевіреною інформацією, так само, як Укрінформ, або як «Українська правда», або як «Главком», або як NV, або як Національний суспільний мовник з усіма своїми каналами. Так, а в нас НСТУ (я не маю на увазі канал UA.Перший, а кажу весь холдинг) покриває 100 відсотків українців? Відповідь – ні. Новинами або відеопродуктами Укрінформу користуються 100 відсотків українців? Відповідь – ні. «Українську правду» читають 100 відсотків українців? Відповідь – ні. Марафон дивляться 100 відсотків українців? Відповідь – ні. Зате я знаю, скільки відсотків користуються телеграмом – 80. І в цій ситуації, коли в тебе 80 відсотків користуються платформою, на якій 70 відсотків фейкової інформації, дезінформації, ворожої пропаганди, може, все ж таки витратити трохи грошей і на Укрінформ, і на НСТУ, і на марафон? І ще, до речі, знайти гроші, щоб підтримати незалежні медіа, які були на плаву завдяки американській підтримці, тепер її немає. То сьогодні треба знаходити якісь інші зовнішні гроші, тому що вони абсолютно обґрунтовано ставлять плашки: вибачте, ми, можливо, скоро зробимо наш контент платним. Ну так, а чи готові українці платити за контент? Відповідь – ні. Куди вони підуть, якщо «Українська правда» зробить контент платним? – До анонімних помийок у телеграмі. Не всі, звичайно, тому що це все ж таки видання, медіа для преміальних сегментів аудиторії.

Але в ситуації, коли у нас немає дієвої відповіді на те, що відбувається в соціальних платформах, нам треба зберігати медіа, які є верифікованими каналами інформації. Усі ж насправді в телеграмі: і канали марафону, і НСТУ, і ви. А якщо це забрати звідти, то з ким сам на сам залишиться користувач? З лайном із анонімних помийок. Тому вважаю, що нехай буде, зокрема, і марафон. Адже логіка його існування така сама, як логіка існування НСТУ або незалежних приватних медіа. Тому що це – канали достовірної інформації.

- Чи планується щось розробити для наших ветеранів на законодавчому рівні в гуманітарній сфері?

- На законодавчому рівні, думаю, тут нічого робити не треба. Потрібно, щоб відпрацьовували міністерства. Якщо вони побачать, що слід щось зробити на законодавчому рівні, то нам скажуть. Вважаю, що в них є тепер усі можливості, щоб без усіляких законодавчих окремих ініціатив це робити. І насправді воно робиться, але мені шкода, що не в рамках якоїсь єдиної політики, бо її наявність допомогла б.

У нас є програми реабілітації при центрах народної творчості, почалася програма, яку театр Івана Франка робить разом із Києво-Печерською лаврою. Дуже вдячний Євгенові Нищуку за те, що вони в це включилися, і керівництво заповідника, і Києво-Печерська лавра. Дуже гарна ініціатива, дуже світла. До речі, у лаврі й інші програми для ветеранів уже є.

Краще було б, якщо б це масштабувалося по країні. Для цього, може, не треба грошей, а потрібно, щоб було в рамках державної програми, щоб якось людей назбирали, сказали: дивіться, що театр Франка робить у лаврі, ви могли б робити у ваших обласних центрах такі штуки, у нас всюди є театри.

До речі, Театр української драми ім. Шевченка в моєму рідному Дніпрі працює з ветеранами давно, і не з 2022-го, а з 2014 року, там є свій досвід, цікавий дуже, успішний. Може, вони могли б запропонувати іншим, щоб масштабувати це в країні. Є досвід, як Петриківка працює з ветеранами, Опішня.

Тут багато речей, які вже відбуваються, вони не потребують ніяких законодавчих змін. Зберіть це все, зробіть державну програму. І якщо ви в рамках цієї роботи побачите, що потрібно, щоб законодавець вніс якісь точкові зміни, більш комплексні, ми це зробимо за місяць, тому що це для ветеранів. Це не проблема, проблемою є, що в нас насправді іноді, на мій погляд, трошки не вистачає координації і спільної, спланованої роботи між різними міністерствами.

- Дякую за цікаву розмову. Бажаю, щоби всі амбітні плани, законопроєкти, які допомагають під час війни гуманітарній сфері, ви змогли успішно реалізувати, а те, що потрібно, виправили.

Христина Равлюк

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Ukrinform