Добропілля: вікна прикриті фанерою і вода по годинах
Невеличке шахтарське містечко Добропілля в Донецькій області є осередком умовної безпеки перед майже знищеним росіянами Покровськом. Наразі лінія фронту проходить за 19,5 км від околиць міста. Із населенням близько 28 тис. осіб, з яких приблизно 5 тис. – діти, місто тримається, незважаючи на близькість війни та численні обстріли. А його мешканці не поспішають їхати в безпечні місця й очікують миру.
Як живе Добропілля, дізнавалася кореспондентка Укрінформу.
ВЕСНА, СОНЦЕ, ТЕПЛО ТА РОЗТРОЩЕНІ БУДИНКИ
Коли вже закінчується Дніпропетровська область, показуються перші величні терикони – символи Донбасу. Далі стела Донецької області – яка вже стала монументом болю, гідності й любові. Кожен прапорець – ціла історія. Майже всі, хто проїздить біля стели, зупиняються, щоб зробити фото, подивитися на написи, помолитися за бійців, згадати загиблих.
На блокпосту нас попереджають, що вчора FPV-дрон атакував автівку по дорозі на Добропілля – можливо, там була подвоєна батарея, припускають військові. Тяжка дорога позаду – і нарешті ми в’їжджаємо в Добропілля, яке нас зустрічає весняним сонцем, теплом та розтрощеними будинками.
Перше, що робимо, – заселяємося в квартиру. Ми її бачили тільки зсередини по відео, тоді ж ріелтор попередила, що вікна прикриті фанерою і вода тільки по годинах. Але коли ми знаходимо потрібний нам будинок, то стає трохи ніяково: вибиті вікна, потрощені балкони, а в сусідньому домі – діра на два поверхи.
МІСЦЕВІ ОПТИМІСТИ
Виходимо знайомитися з містом. Перше, що впадає у вічі, – вода, яку роздають перед розбитою будівлею. Чоловік, який уже набрав собі води, розповідає, що він мешкав у цьому домі, це був гуртожиток від найстарішої в місті шахти «Алмазна». Володимир Львович мав там кімнату №36 на 3 поверсі, де прожив 10 років. На питання, як взагалі можна жити з такими проблемами з водою, дідусь дивується: «Так є ж вода, ось, нормальна, смачна, ще по годинах дають у кран, з 6-ї ранку до 9-ї вечора, а по святах нас балують ще більше».
Трохи спілкуємося із Володимиром Львовичем, який нам здається дивним оптимістом: усе добре, працюємо, живемо, гуляємо. Намагаємося також прогулятися, але куди не дивимося – бачимо розбиті вікна, діри в будинках, розбиті тротуари, усе нагадує – війна поряд.
«СТРАШНО, АЛЕ МИ ВЖЕ ЗВИКЛИ»
Аж тут натрапляємо на двох дівчат – Адріану та Анастасію і розуміємо, що жага до нормального життя переможе все. Дівчатка навчаються дистанційно, але ходять на танці, гуляють з однолітками і мріють про мир.
Кажуть, батьки дозволяють гуляти, але щоб неподалік було укриття і не пізно, бо вночі найстрашніше – КАБи, «шахеди».
«Звісно, страшно, але ми вже звикли», – щебечуть дві молоді дівчинки на фоні зруйнованого дому, немов весняні квіточки посеред асфальту.
Усупереч війні, діти в Добропіллі намагаються жити звичайним життям. Близько 5 тис. школярів навчаються переважно дистанційно, але багато хто відвідує позашкільні заняття: танці, спортивні секції, гуртки. Місцеві волонтери організовують для дітей майстер-класи та ігри, щоб підтримати їхній дух.
Будинок, біля якого ми спілкуємося з дівчатами, майже повністю згорів. Звертаємо увагу на жінку, яка проходить повз нас. Дізнаємося, що вона саме із цього дому, але мешканка зруйнованої багатоповерхівки не хоче спілкуватися, каже, що не має ніякого настрою.
«Чому наш дім, чому?» – тільки й повторює жінка. Місцева влада визнала її будинок непридатним для проживання, але деякі мешканці з першого під’їзду не хочуть його покидати.
До нас підходить чоловік із сусіднього будинку: «Це було 7 березня, я на момент прильоту був удома, уже лягав спати. Приблизно о 21:20 усе почалося: перший удар, потім ще, сила була така, що мені здавалося, ніби попали в наш будинок. Коли вийшов з квартири, побачив людей, вони бігли, але я їх не чув – заклало вуха», – розповідає Андрій.
Чоловіку дуже тяжко даються спогади, але їхати він не збирається, бо тут його дім, робота й усе життя.
7 березня 2025 року російські війська завдали комбінованого удару по Добропіллю ракетою «Іскандер-М», РСЗВ «Торнадо-С» та «шахедами». Унаслідок атаки загинули 11 людей, ще 50 зазнали поранення, серед них семеро дітей. Пошкоджено щонайменше вісім п’ятиповерхівок, адміністративна будівля та понад 30 автомобілів.
Повторний удар стався під час роботи рятувальників. Серед загиблих – пожежний-рятувальник Владислав Гостєв.
Проходячи центром, бачимо АТБ, намагаємося зайти, але зачинено. «АТБ давно не працює, там далі є менші магазини», – пояснює перехожий. Ось тут розуміється масштаб небезпеки, бо АТБ, як і «Нова пошта», – завжди такі маячки спокою в прифронтових містах. Остання ще має два відділення в місті та поштомати.
Блукаючи далі містом, бачимо двір багатоквартирного будинку, де жінка поливає квіти.
Ніна разом із чоловіком не залишали місто з початку війни, але після обстрілу 7 березня подружжя таки виїхало до Черкаської області. Наразі жінка приїхала навести порядок на придомовій території, полити клумби: «Я ж голова правління будинку, як я це кину, ось буду приїжджати. Сподіваюся, що настане мир, і буде Україна, і буде перемога», – каже вона нам.
Довідково. Добропілля отримало статус міста в 1953 році, незважаючи на те, що розроблення кам'яного вугілля тут тривало з 1892 року. З роками дві кустарні копальні розрослися до семи, а потім п’яти шахт, де видобували енергетичне та коксівне вугілля. Ще у 2015 році шахта «Алмазна» видала на гора 1 млн тонн вугілля. Сьогодні місто живе завдяки гуманітарній допомозі від українських та міжнародних благодійних організацій. Місцева влада закликає мешканців громади не зволікати з евакуацією до безпечних регіонів задля збереження життя та здоров’я.
Ніна Ляшонок, Добропілля
Фото авторки
