Лист від покійного чоловіка

Антон Кушнір загинув 16 травня 2022 року, коли вивозив людей із окупованої Херсонщини – у нього поцілив російський снайпер. Рештки волонтера знайшли лише після деокупації правобережжя області, і тільки у лютому 2025 року відбулася кремація.

Через три місяці після того, як 48-річного Антона вбили, його дружина Людмила отримала з його поштової скриньки відкладеного листа для неї.

НАЙСТРАШНІШЕ, КОЛИ ЛЮДИ ПЕРЕСТАЮТЬ МРІЯТИ

Коли Людмила розповідає про чоловіка, то в якісь моменти каже про нього у теперішньому часі, можливо, не помічаючи цього. Залишаю саме так, як вона говорить: це, напевне, про те, що любов живе довше, ніж тіло людини, і про відчуття, що Антон поруч із коханою, з дітьми.

- Народився Антон 29 червня 1974 року в селищі Сонячному Хабаровського краю Росії. Після школи навчався в Інституті прикордонних військ у Хабаровську. Він, так сталося, погано вчився у школі, але інститут закінчив із червоним дипломом. Недовго служив. А потім випадково приїхав в Україну, в Нову Каховку – допомагав перевозити речі. На Херсонщині йому сподобалося: він побачив наше море, фрукти, чого не було на Далекому Сході. І все – залишився, в Росію більше не повернувся. Це було спонтанне рішення, – каже дружина.

Познайомилися вони у Херсоні. Це був 1999 рік, Антон приїхав на головпоштамт отримувати грошовий переказ, а Людмила відправляла посилку. Знайомство було стрімким – він одразу підійшов до неї, і невдовзі вони стали жити разом. У 2001 році одружилися.

- Він невгамовний, непосидючий, людина різнобічна. Починає працювати на радіо, потім – менеджером у рекламному агентстві. Він любить спілкуватися з людьми, любить людей, любить енергію, рух. Його характер допомагав йому зайти у будь-які двері. Один наш друг так казав: якщо треба десь щось роздобути, потрапити в якийсь кабінет, Антон – це людина, яка не бачить перешкод, – згадує Людмила.

Він започаткував своє рекламне агентство, потім інше. Відкрив агентство ще в Сімферополі, до 2014 року встиг попрацювати у Криму. На той час у них уже було двоє дітей.

- Тут народжується третя дитина, ми з дітьми в Херсоні, Антон у Криму, і він вирішує перебратися знову до Херсона. Тоді перейшов на автомобільний бізнес, працював і там, і в рекламному агентстві. Паралельно проходить різні курси, захоплюється психологією, йде на курси медіаторів, закінчує їх у 2021 році, отримує сертифікат. Це була його мрія – безконфліктне вирішення суперечок. Він навіть прийшов у школу, де навчалися наші діти, і запропонував свої послуги – безкоштовно допомагати, де є конфліктні сторони. Але жодної медіації не встиг провести – війна.

Людмила каже, що основним для нього в людях було вміння мріяти. Він вважав, що це дуже страшно, коли люди взагалі ні про що не мріють. Усе, що вигадував у своїй голові, про що мріяв – він реалізовував.

- Якось побачив парашут у небі й людину знизу на воді – і сказав: буду кататися на кайті. І він його освоїв. Потім побачив вейкбординг у Києві і сказав, що також так хоче. Приїхав у Херсон, знайшов хлопців, які займаються вейком, і навчився кататися. Сам встав на дошку, дітей навчив. Усе, чим він запалювався, все, що хотів, – усе реалізовував, – згадує Людмила.

Кайтсерфінг став не просто хобі, це була величезна частина його життя, він «хворів» цим.

Стихія, яка «відповідає» за кайтсерфінг – це вітер. І Антона дружина порівнює з вітром, який може бути теплим, холодним, поривчастим, ураганним.

МОГЛИ ОПИНИТИСЯ ТАМ, ДЕ НЕ ПЛАНУВАЛИ

У родині четверо дітей: 24-річна Уляна, 20-річна Ольга, 13-річний Федір та 11-річна Віра.

- Яким він був татом? Я думала, що його постійно не було поряд із дітьми. Але коли все згадуєш, виявляється навпаки, він дуже багато їм давав – своїм прикладом. Вихідні ми проводили разом, Антон наполягав, щоб удома ми не сиділи. Навіть коли діти були малі, ми з ними постійно їздили: або на море, улюблене його місце – це окупований нині Скадовськ, або кудись у нове місто, нову країну. Маршрут обирали спонтанно: їдемо-їдемо, й Антон каже раптом: «О, зараз ми до Львова, а зі Львова – у Краків». І так виходило, що ми могли опинитися там, де від початку не планували.

Всі плани і мрії зупинилися 24 лютого 2022 року. Напередодні, 23 лютого, Антон виїхав у Київ, де йому мали оперувати травмоване коліно. Зранку, зрозумівши, що сталося, одразу знайшов людину з авто і повернувся в Херсон. Об’єднав сусідів: близько 20 чоловіків почали чергування, стежили за порядком у своєму кварталі, захищали людей від мародерів та злочинців. А вже з 26 лютого взявся за волонтерство – адже в місті виникли проблеми з їжею, ліками.

РОСІЯНИ ПРОПОНУВАЛИ ЙОМУ СПІВПРАЦЮ

Антон розумів ризики і хотів, щоб дружина з двома молодшими дітьми виїхала з окупації у Німеччину. Проте Людмила категорично відмовилася залишати коханого. Тому вони вирішили відправити малечу до старшої доньки, яка перебувала в Грузії. Ще одна донька, військова, навчалася тоді в Одесі.

- Ми сіли в різні машини: він в одну, я з дітьми – в іншу. Важко виїжджали. По нас не стріляли, але ми чули обстріли, проходили блокпости, це було як у страшному сні. Доїхали до Одеси, знайшли нотаріуса, оформили довіреність, щоб діти перетнули кордон у супроводі чужої людини, яка їх далі зможе передати нашій старшій доньці.

Після повернення в Херсон Антон продовжує їздити, волонтерити. Вдома у дворі у нас був своєрідний штаб, де ми роздавали і їжу, і ліки. А поряд з нашою вулицею знаходився інтернат, де російські військові жили, куди заганяли техніку. Ми просто у них на очах це робили. Як я зараз розумію, це було ризиковано. Антон також продовжував їздити на роботу. І тут до нього приїхали, посадили у машину і забрали. Декілька годин його не було. Коли він повернувся, нічого не розповідав. І вже потім-потім, коли його розстріляли, я дізналася, що йому пропонували співпрацю.

Як згадує Людмила, дуже важка поїздка була 6-8 травня, коли три дні поспіль Антон вивозив велику кількість людей. Це був дуже складний маршрут, він довго не міг повернутися. І коли 8 травня він нарешті дістався дому, йому сказали, що найближчого тижня краще не виїжджати.

ВІН ВІДЧУВАВ, ЩО СКОРО ПІДЕ

У той день, 16 травня, Антон прокинувся дуже рано, о 4 ранку. Вже о п'ятій поїхав забирати тих, кого мав вивозити, але жодна людина не прийшла, забирати не було кого, хоча черга на виїзд була дуже велика. Людмила припускає, шо людей налякали оті чутки, що не можна виїжджати. Здавалося, усе йшло до того, що не треба в цей день рушати. Але Антон уперся. Вирішила виїжджати двоюрідна сестра, і він її забрав.

- Він зайшов до будинку і почав зі мною прощатися. Обіймає мене, слова говорить якось не так, як зазвичай... Він відчував… Дорогою він знаходить ще одну жінку з двома дітьми, які виїжджали з лівого берега, з окупації. Поїхали всі разом – ще був один мікроавтобус, за кермом там був також волонтер, який вивозив людей. Рушили у напрямку Музиківки. Там стояв російський блокпост, їх пропустили. Автобус мав їхати першим, але Антон сказав, що рушить першим він. І все. Після цього був постріл… Це сталося 16 травня по обіді. О восьмій вечора до мене зайшли всі ці люди, які їхали з Антоном: сестра, волонтер Сергій, – і повідомили, що сталося.

Перші пів години я сиділа – не могла повірити. А тоді вирішила їхати в комендатуру російську, яка тоді розташовувалася в апеляційному суді. Адже Антона розстріляли, а тіло і машина лишилися там на місці – російські військові не дали їх забрати, мовляв, місце злочину і нічого не можна рухати.

Я поїхала в комендатуру, щоб мені віддали тіло. Пів на дев’яту вечора, там охорона, але в мене страху немає. Мене не пускають, кажуть, що війна, нічого не доб’єтеся, нічого не доведете, хто його розстріляв. День за днем ішли, спека, я розумію, що він там у машині лежить, ніхто його не забере. Я знову йду в комендатуру, мені кажуть: там сіра зона, навіть якщо в  машині тіло лежить – їх ніхто не забере, там ідуть військові дії. Тобто, треба чекати.

Пізніше друзі родини навіть знайшли російських військових, які за хабар погодилися спробувати відтягти авто з тілом туди, звідки їх зможуть забрати, проте нічого у них не вийшло.

Людмила розповідає про якогось чоловіка, який запевняв друзів Антона, що витягнув з цієї машини розстріляну людину, в якої були татуювання на руках. І справді, в Антона було татуювання на зап’ясті: «Здесь и сейчас».

- Отже цей чоловік сказав, що поховав Антона. І ось уже після того, як закінчилася окупація Херсона і тієї території, де вбили Антона, взимку наші друзі поїхали на те місце. Вони знаходять обгорілу машину, кофту Антона поряд із нею, знаходять могилу, про яку казав отой чоловік, розкопують, але нічого в ній не знаходять. Версії були різні. Мене викликають у відділення поліції у Хусті, я приходжу з сином, беруть ДНК-тест, відправляють у Миколаїв. Виявилося, що в багажнику машини знайшли кістки, кому вони належать – невідомо, тому вирішили зробити експертизу. Її робили майже рік. І вже у травні 2024 року нам підтвердили: збіг – 99,9%. Я нічого не розумію, як таке може бути. Виходить, що після розстрілу його тіло поклали у багажник і машину підпалили, тому що кістки були обгорілі, – каже Людмила.

Рештки приїхали до неї в жовтні 2024 року. Вона ще не вірила, що то Антон… Поїхали з сином у Львів, знову робити тест ДНК. Експертиза підтвердила вдруге – це він.

- Останки забрала після підтвердження експертизи, сама відділила їх від сміття, яке було в надісланому пакеті разом із кістками. Мій адвокат допоміг мені організувати кремацію, вона відбулася у лютому 2025 року. І все. І до мене знову він приїхав в урні.

ВІН БУВ НЕЗВИЧАЙНОЮ ЛЮДИНОЮ, ТОМУ ЗВИЧАЙНИЙ ПОХОРОН НЕ ПІДХОДИТЬ

Поки що могили у Антона немає. Порадившись із дітьми, вирішили, що продовжать подорожувати. І частину праху звільнять під час мандрівок – його розвіє улюблена стихія Антона, вітер.

Людмила згадує туристичний проєкт Антона, під час якого разом з однодумцями та клієнтами вони мандрували на автомобілях Volvo Херсонщиною. Той проєкт був реалізований лише наполовину – мало бути 12 локацій і у фіналі планували створити календар.

- Це був один із його проєктів. Він і загинув у авто цієї марки, і коли знайшли його останки, кістки були аж припечені до автомобільного килимка. На жаль, усі локації з його проєкту знаходяться на окупованій території. В окупації і Скадовськ – його улюблене місце, бо там вітер постійно. І після того, як він до нас повернувся, я вирішила, що будемо подорожувати далі – всі шестеро, і обов’язково побуваємо в тих місцях, де він хотів побувати. Війна перешкоджає виконанню цих планів, тому будемо чекати. Він був незвичайною людиною, тому звичайний похорон не підходить.

Родина вирішила, що буде і місце поховання, куди вони зможуть приходити. Але сам Антон колись проговорив, що не хоче лежати під плитою, не хоче пам’ятника. Йому сподобалося так зване зелене кладовище, яке він колись побачив у Європі, де на місці поховань ростуть дерева. Тому обдумують ідею екопоховання.

ОСТАННІЙ ЛИСТ ІЗ ПІДСУМКАМИ ЖИТТЯ

Друзі і дружина кажуть, що Антон тонко все відчував, і він мав передчуття, що скоро піде.

- Уже після його загибелі – рівно через три місяці, мені приходить відкладений електронний лист від Антона. В якому він пише, що відчуває: незабаром щось станеться, можливо, що це його останній лист. У коротенькому посланні він підбиває підсумки свого життя, дякує Богу, далі – особисте. Ще він залишив дані, щоб я могла скачати його щоденники. У щоденниках він про себе багато писав, свої думки, мрії, справи, багато планів, які він розписав. Можливо, колись це буде книга…

Діти на тему загибелі батька розмовляти не хочуть. Але я їм сказала: тато асоціюється у мене з вітром. Тому коли ви йдете по вулиці й відчуваєте порив вітру – думайте, що це він вам таким чином передає привіт, він до вас звертається. І дітям це сподобалося. Ми живемо зараз на Закарпатті, тут гірська місцевість, є куди піднятися, де є вітер. Це всього пів години від нашого дому, і ми це робимо періодично. І 16 травня піднімаємося обов’язково, у нас є тепер така традиція.

ВІН ВІРИВ В УКРАЇНУ І ХОТІВ БУТИ ЇЇ ГРОМАДЯНИНОМ

Батьки і сестри Антона живуть у Росії. Їм повідомили про загибель сина і брата. Проте вони не вірять, що його вбили військові РФ, для них «нічєго нє доказано».

- Усе, що я кажу їм, для них неправда. Я для себе поставила блок, ще коли Антон був живий. Він казав: вони мої рідні люди, мої батьки, але коли ми кажемо про війну, я розумію, що про це краще з ними не говорити – немає сенсу… Він ще до війни їздив у Росію до рідних, а коли повернувся, сказав: це жах, відколи я виїхав звідти – нічого не змінилося, тільки гірше стало. Люди не розуміють, що таке світ, вони нічого не бачать, – каже Людмила.

Під час окупації Антон, перетинаючи блокпости, спілкуючись з російськими військовими, намагався переконати їх, що в Україні їх ніхто не чекав, тут не треба нікого «рятувати».

Його друг, керівник громадської організації «Місто сили» Євген Гілін згадує, що після таких розмов з росіянами Антон визнавав: йому соромно, що він узагалі колись був громадянином тієї країни.

- Він вірив в Україну, вчився розмовляти українською, намагався стати громадянином України, офіційно отримавши документи, – каже Євген.

Він згадує, що перед загибеллю Антона вони спілкувалися по відеозв’язку. Антон був у центрі міста і показував на відео, як дівчинка в окупації грала на скрипці українські мелодії.

- І Людмила танцювала під ці мелодії, а Антон був щасливий від того і свято вірив, що Україна повернеться, що Херсон звільнять. Я йому казав: «Бро, це стрьомно, там ти, звісно, можеш багато хорошого зробити, але ти можеш і потрапити у халепу. Ситуація ж неконтрольована, ти не можеш нею керувати». А він відповів: «Бро, все буде класно, ти побачиш, ми переможемо. Вони такі тупі. Я спілкувався з фсбшниками, з росгвардією, крутив їх на цю тему: «А чого ви сюди приїхали, а хто вас тут чекав? Мені ніхто тут не забороняє розмовляти російською. А чого ви тут приїхали і нас пресуєте?». Навіть тих, хто його допитував і схиляв до співпраці, він, за його словами, «дотиснув», і вони сказали: «Ну что вы хотите от нас, у нас такая работа». І він радів, що дотиснув їх і що вони визнали, що у них реально немає ніякої іншої мети, окрім як виконувати свою дурну роботу. Він був екстремал, – каже Євген.

Згадує, як Антон від початку повномасштабного вторгнення почав шукати і роздавати гуманітарну допомогу – продукти, гігієну, фармацевтику. Їхня громадська організація підключилася до процесу вивезення людей. Серед перших шлях на підконтрольну Україні територію розвідував саме Антон Кушнір. Він проходив нові блокпости, з’ясовував, які там процедури, і розповідав іншим волонтерам. Одним із перших проїхав блокпост на лівий берег в Олешки, там його роздягали догола і вимагали купу підтверджуючих документів.

- Він не боявся, і з перших днів окупації вивіз щонайменше сотню людей із Херсона, – каже Євген.

Свідки вбивства розповідають, що в машину стріляли з лісосмуги, і припускають: велика вірогідність того, що чекали саме Антона. Можливо, це була помста росіян за те, що відмовився співпрацювати, що влаштовував суперечки на блокпостах…

Ще один його друг, однодумець та юрист Олександр Сперчун каже, що Антон кілька разів звертався по громадянство України. Його заяви розглядали і щоразу відмовляли. При цьому дружина і діти Антона – громадяни України.

- З 2014 року, коли почалася окупація Криму і збройна агресія Росії на сході України, всі процеси щодо набуття громадянства фактично припинилися. Усі його спроби стати повноправним громадянином України закінчилося нічим. Ми з друзями навіть вивчали питання, чи може посмертно людина все-таки отримати громадянство. Але, на жаль, такої практики немає. Скажу, що Антон був щирим українцем, він виховував дітей в українстві. Сам вивчав українську мову, хоча для нього це було складно, тому що він закінчив школу, отримав вищу освіту в Росії. В окупації він включав гучно українські пісні, «Ой у лузі червона калина» – це була його одна з найулюбленіших пісень періоду повномасштабного вторгнення, і розмовляв українською… Дуже хотілося б, щоб він пережив окупацію Херсона і продовжував жити з нами.

У ПОСТІЙНИХ ПОШУКАХ НОВИХ ІДЕЙ

Як християнин, який навіть певний час служив у храмі, співав на кліросі, Антон постійно закликав до совісті, згадує Євген Гілін. Вони познайомилися у 2014 році, коли компанія Антона звернулася до Євгена за юридичною допомогою, і з того часу подружилися. Євгену випало везти рештки свого друга – це був пакет вагою 4 кілограми...

- У нього було четверо дітей, а в мене тоді – троє, ми були два багатодітних бізнесмени. Ще спільним було захоплення спортом, він займався кайтсерфінгом, я – вільною боротьбою. Ми їздили на рибалку, хоча насправді він її ніколи не любив. Ми були сімейні люди, у постійному русі. І дружини наші зійшлися, і діти. Він справді був людиною-вітром, у постійних пошуках нових ідей, нових проєктів, нових натхнень. А ще Антон був дуже глибокою людиною, – каже Гілін.

Олександр Сперчун також розповідає про те, що об’єднувало їх – спорт, діти.

- Антон – це людина зі спорту, туризму, ми захоплювалися кайтсерфінгом, вейкбордингом. Наші діти разом займалися вейкбордингом, разом ходили до вейкшколи, брали участь у змаганнях, і тому ми були дуже близько знайомі по всіх напрямках – дружба, родина, бізнес. Ми дуже часто зустрічалися. У травні десять днів традиційно щороку проводили на Арабатській Стрілці. У нашій компанії були люди, які рибалили, займалися підводним полюванням, каталися на кайтсерфінгу, вейкбордингу, вміли готувати. Останній наш збір був у 2021 році, ми закопали пляшку на місці відпочинку, залишивши в ній меморандум-обіцянку всіх присутніх повернутися у наступному році, і поставили свої підписи під цими словами. На жаль, розпочалося повномасштабне вторгнення і Арабатська Стрілка зараз окупована, але є спогад про те, що там залишився живий підпис Антона, і є віра, що все буде деокуповано, ми повернемося…

Олександр каже, що Антон був щирою людиною. Він дуже багато читав, займався психологією, пізнанням світу, міг "розкласти" будь-яку ситуацію, зрозуміти будь-яку людину.

- Ми разом проходили курси з маркетингу, з сімейної медіації, з базових вишколів медіації. Це, певне, йому допомагало у професійній сфері. Він розумів дійсні потреби клієнта, якому продавав автівку. Це не було поверхневе ставлення до своєї роботи, він вмів вести діалоги з партнерами, йому довіряли, звідси й успіхи в бізнесі. Він організовував туристичні проєкти дорогами Херсонщини для власників авто марки, яку продавав, вони робили фото і відеозвіт, і таким чином популяризували не лише автобренд, а й Херсонщину, – ділиться Олександр.

Він також каже, що Антон відчував, що має трапитися щось погане – вони спілкувалися напередодні його загибелі, ввечері 15 травня.

- Я приїхав і побачив, що в Антона не було настрою, він був такий весь «у собі», про щось дуже думав. Питаю, що його турбує. А він каже: «Завтра треба їхати супроводжувати евакуаційний автобус». Я спитав, яким маршрутом він збирається їхати. Бо щодня все змінювалося – якісь сільські дороги закривалися, інші путівці відкривалися. Він відповів, що поїде новим маршрутом через селище Східне. Але вже на той момент нам було відомо, що це небезпечний маршрут, і не зрозуміло, якими підрозділами окупантів він контролювався. На той час кого тільки не було на Херсонщині: і ФСБ, і збройні формування «днр/лнр», і чеченці, мабуть, були вже тоді, і регулярна армія РФ. Кожен населений пункт міг контролюватися незрозуміло ким, і взаємозв’язку між цими підрозділами насправді не було, кожен із них на свій лад міг оцінювати ситуацію і загрожувати. І я почав відмовляти Антона, просив подумати до ранку, бо це, мовляв, неперевірений маршрут. Але він сказав, що вже пробував тудою виїжджати до Миколаєва, і йому це вдалося, але повертався він, правда, тоді іншим маршрутом. Зранку ми дізналися, що все ж таки поїхав, а вже пізніше – що сталася біда: Антон загинув від кулі російського снайпера. Ми не змогли його вберегти.

Олександр також звертає увагу, що Людмила і Антон після того, як вивезли своїх дітей з окупації, повернулися в Херсон і привезли повну машину медикаментів.

- Це ще раз доводить, що вони справжні люди, справжні патріоти. Він зі своїм російським паспортом міг виїхати у будь-якому напрямку, але повернувся і робив добро, евакуював людей, привозив медикаменти. Він справжній волонтер, справжній син Херсонщини й України, незважаючи на громадянство, він був щирим українцем. Він назавжди лишиться волонтером «Міста сили», – запевняє Олександр.

Ірина Староселець

Фото з архіву родини та друзів