Чому філософ Сартр був «другом СССР» і як це пов’язано з сьогоденням

Днями виповнилось 120 років від дня народження Жан-Поля Сартра (1905 – 1980). Чудова нагода згадати автора «Нудоти». Втім, залишмо екзистенціалізм у спокої, натомість погляньмо на знаменитого французького філософа з дещо іншого ракурсу. Що примусило головного інтелектуала Європи повоєнного періоду впродовж десятиліть бути ретранслятором ідей радянських пропагандистів? Чому він відмовлявся бачити очевидні речі? Та чи й справді «корисні ідіоти» – ідіоти?

ВІД «ШАКАЛА» ДО «ЛЮБОГО ДРУГА»

Сартр бував у Радянському Союзі 11 разів, зокрема в Києві та Львові. Спочатку сам, згодом у супроводі дружини, відомої письменниці й філософині Симони де Бовуар. Уперше приїхав у травні 1954 р., запрошення отримав ще за життя Сталіна.

Варто зауважити, що Сартр на той момент – приблизно два десятиліття після закінчення Другої світової війни, з 1945 – до кінця 60-х – був у Старому світі інтелектуалом № 1. Він мав вплив не тільки на Європу, але й на Америку. До його слів дослухались. Його позиція була важлива. Згодом його слава почала дещо тьмяніти – прийшли інші мислителі з іншими ідеями, але тоді беззаперечним лідером, «володарем думок» був він. Тож запрошуючи Сартра, інтелектуальну зірку першої величини, радянські можновладці розуміли, хто він такий і чого вартують контакти з ним. Хоча дещо раніше не добирали слів, називаючи його цілком у «совєцькому» стилі журналу – «шакалом з авторучкою, ворогом людей, співцем бруду, могильщиком» тощо, а екзистенціалізм – «ідеологічною некрофілією». Про це говорили не під час приватних дискусій десь на кухнях пересічні радянські обивателі (та й твори Сартра не друкувалися) – про це, наприклад, писала головна газета країни – «Правда» у січні 1947 року.

ЗМІНА ПРОПАГАНДИСТСЬКОГО КУРСУ: САРТР СТАВ «ДРУГОМ» ДУЖЕ ВЧАСНО

Але вже наступного, 1948 року, радянська політично-пропагандистська риторика змінилась. З 25 по 28 серпня у Вроцлаві (Польща) відбувся перший конгрес «За мир», організований СРСР. Андрій Жданов, тодішній куратор радянської ідеології, висунув начебто й шляхетну, але насправді хитру ідею: мовляв, капіталісти прагнуть нової війни, а СРСР – миру. Цей новий пропагандистський наратив, заснований на антитезі, мав прийти на заміну попередньому, про «фашистів» і «антифашистів», яким ще можна було спокійнісінько користуватися всередині СРСР, але для зовнішньої аудиторії, враховуючи закінчення війни, він втратив актуальність. Задля цього й почали по всьому світу залучити на бік СРСР не лише комуністів, як це було в 30-х, а «всіх людей доброї волі», тим самим розширюючи коло потенційних глашатаїв про «миролюбність» Радянського Союзу. Тобто, якщо раніше була боротьба «проти», то тепер – «за»; і чим більше, і голосніше голосів про це кричало, тим краще. Французька газета «Le Monde» в 1952 році називала рух «За мир» «військовою машиною Холодної війни, запущеною Москвою».

МИСТЕЦТВО ОБРОБКИ ІНОЗЕМЦІВ ВІД КДБ

Прикметно, що московськими пропагандистами разом зі співробітниками КДБ (до того МДБ-НКВС) була розроблена ціла технологія з обплутування довірливих, а іноді й не надто, іноземців, які потрапляли в СРСР. Гостя, наче естафетну паличку, передавали з рук у руки. Для цього було задіяне чимале коло людей. Гостя возили, водили, показували, пригощали, запрошували на гостини; вибудовували не просто ділові, а дуже довірливі товариські стосунки. Звісно, подібний підхід спонукав візитера до вдячності. В 1975 році Сартр скаже начебто й слушну фразу про те, що «не можна поливати лайном людей, які тільки-но приймали тебе в гостях, одразу ж після повернення додому». Тоді ж він зізнається, що в інтерв’ю газеті «Ліберасьйон» у 1954 році говорив неправду, стверджуючи, що в СРСР можна говорити про все що завгодно, що потрібно налагоджувати і зміцнювати відносини з Москвою, і що невдовзі СРСР в економічному плані суттєво обжене Францію. Це був блеф, але тисячі людей вірили Сартру.

ЗНАТИ І… НЕ ХОТІТИ ЗНАТИ

Чи знав Сартр про те, що коїлося в СРСР? Чи знав він про голодомори, про ГУЛАГ, про сотні тисяч розстріляних, репресованих, про неймовірну трудову експлуатацію, про цинізм влади? Не міг не знати, адже ця тема у Франції була на слуху і він нею активно цікавився – наприклад, під час грандіозного судового процесу 1949 року, ініційованого Віктором Кравченком проти французького комуністичного щотижневика Les Lettres Françaises, який звів на нього наклеп. Кравченко був українським радянським інженером, неповерненцем, автором бестселера «Я обираю свободу», надрукованого у США в 1946 році, а потім перекладеного всіма мовами світу. Комуністичне видання звинувачувало Кравченка в тому, що він начебто не є автором книги і за ним стоїть ЦРУ. Тоді чи не вперше в Європі публічно пролунала тема Голодомору і ГУЛАГУ. На процесі були присутні сотні свідків. Сартр обрав сторону комуністів. Кравченко виграв процес, а французьке комуністичне видання, за яким стояла вся пропагандистська потуга СРСР – ганебно і привселюдно програло. Втім, почуте і побачене не переконало Сартра.

Сартр спілкувався з багатьма радянськими людьми – письменниками, митцями (і не тільки), які в приватних розмовах могли йому розповідати якісь історії про репресії, та й взагалі про справжнє життя в СРСР.

Втім, його прихильність до Радянського Союзу залишилась упродовж років непохитною.

КОЛИ ВИСТУПИТИ ПРОТИ ЗАСУДЖЕННЯ КУЛЬТУ СТАЛІНА, А КОЛИ ПРОМОВЧАТИ…

Або ще приклад: Сартр був дуже чутливий до «єврейського питання», але, знову ж таки, коли в СРСР, усього через 9 років після Бабиного яру, в 1952 році була розгорнута безпрецедентна антисемітська кампанія, він обрав обережне мовчання. Не хотів сваритися. Саме в 1952 році Сартр уперше публічно підтримав Радянський Союз.

ПРО ВРАЖЕННЯ САРТР НЕ ПИСАВ. А КИЇВ ЙОГО ДРУЖИНІ НЕ ПОЛЮБИВСЯ…

Прикметно, що філософ не залишив жодного рядка про перебування в СРСР. Враження від СРСР можна прочитати у Симони де Бовуар, в її «Силі обставин» – емоційні, поверхневі, часом сплутані, але все ж враження. Наприклад про те, як вони з Сартром вечеряли в Плютах на дачі Олександра Корнійчука і Ванди Василевської. До речі, Олександр Корнійчук першим і запропонував Сартру долучитися до зграї радянських «голубів миру». Або про Хрещатик – як її неприємно вразила головна вулиця столиці радянської України своїми нескінченними сталінськими арками і колонами – «головна вулиця – страшенне жахіття». Ні, Київ на відміну від Копакабани не залишив у дружини Сартра жодних позитивних вражень.

ШУКАЙТЕ ЖІНКУ! І ЗНАХОДЬТЕ ЇЇ…

Думки про всеосяжну підтримку Радянського Союзу, про що він зізнається згодом, Сартр виношував з 1949 року – відтоді, коли замислився, що робитиме у випадку конфлікту між «американцями і радянськими людьми»: «Я обрав СРСР». Чому? Тому що вважав, що «Росія не почне» третю світову війну. Лише двічі він змушений був перервати свої зв’язки з СРСР: під час придушення радянськими військами повстання в Угорщині 1956-го та після їхнього вторгнення в Чехословаччину в 1968-му.   

Що ще, крім того, що Сартр хотів щиро й публічно підтримати країну, «в якій перемогла революція», спонукало французького філософа до тісної колаборації з Кремлем? Він дуже любив подорожувати. Подорожі давали нові ідеї, надихали. Йому по-людськи було цікаво побачити СРСР на власні очі. Хоча він дуже любив Америку – літературу, кіно, американський стиль життя і нізащо б не погодився жити постійно в Радянському Союзі. А ще він любив жінок. Через жінок він «пізнавав країну», в якій перебував. Впродовж років у нього в СРСР була коханка, яку йому акуратно запропонували «товаріщі» з відповідного відомства. Лєна (Лєніна) Зоніна – перекладачка, секретар французького відділу Союзу письменників. Розумна вродлива молода жінка, дуже схожа на Симону де Бовуар. Остання власне й почала супроводжувати Сартра в поїздках, щоб якось приховати той бурхливий роман. Зробити його менш очевидним. Хоча трохи нудилась у поїздках – її, ікону фемінізму, сприймали в СРСР радше як домогосподарку. А ще Сартра спокушали обіцянками видання його творів російською мовою. І це теж йому лестило і цікавило... 

ПУБЛІЧНО ІГНОРУВАТИ РЕАЛЬНІСТЬ? ЦЕ ПРОСТО ТАКА ФІЛОСОФІЯ!

Остання поїздка головного екзистенціаліста ХХ століття в Радянський Союз відбулась у 1966 році. Пристрасні стосунки з Лєніною Зоніною добігли кінця. Поволі охолонув він і до СРСР. Натомість його все більше цікавив Китай...

Тож чи належав Жан-Поль Сартр до загальновідомої й нині категорії корисних ідіотів? Номінально так, адже він перебував у ролі міжнародного радянського агітатора впродовж багатьох років. Однак ідіотом його аж ніяк не назвеш – філософ чудово розумів, з ким має справу і на які умови погоджується. Просто він прийняв правила гри, запропоновані Москвою. На той час французькому інтелектуалу це було вигідно і потрібно. Тут радше йдеться не про дурість чи наївність, а про банальний цинізм. Якось Чеслав Мілош, порівнюючи життя двох видатних, але діаметрально протилежних жінок-сучасниць – Симони де Бовуар і Симони Вейль зауважив, що їхні долі «дають нам тривожний урок моральності». Те саме можна сказати й про Сартра.

А що б він, предтеча всіх нинішніх ліваків, міг сказати про нинішню Росію? Якщо виходити з його звичного стилю – нічого взагалі! І це сумно.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: ethics.org