Як із надіями на мирний світ прокладався шлях до ООН

Дві світові війни, а особливо друга з них, найбільш кровопролитна і руйнівна, яка втягла у свій смертоносний вир 62 країни та 80 відсотків населення планети, поставили людство перед необхідністю створити глобальну організацію, яка б мала можливості об’єднати світ для колективної зупинки цього фатального сценарію самознищення, для підтримки зміцнення миру, міжнародної безпеки й розвитку співробітництва між державами і народами.

ЛІГА НАЦІЙ БЕЗ США Й УКРАЇНИ

Ідея створення такої організації народилася ще в часи закінчення Першої світової війни. Двадцять восьмого червня 1919 року у Версальському палаці поблизу Парижа між Антантою і країнами, що до неї приєдналися, з одного боку, і Німеччиною – з другого був підписаний договір, вироблений Паризькою мирною конференцією, яким була офіційно завершена Перша світова війна. Він складався із 440 статей, розмішених у 15 частинах. Так от першу його частину якраз і становив Статут Ліги Націй.

Найбільш енергійним прибічником створення Ліги Націй став Вудро Вільсон, 28-й президент США. Саме під його керівництвом спеціально створена комісія підготувала проєкт Статуту цієї міжнародної міжурядової організації. Випускник Прінстонського університету, його багаторічний викладач і ректор, він у 1913 році виграв у США президентські вибори. На початку Першої світової Сполучені Штати проголосили нейтралітет у війні, і завдяки цьому (під гаслом «Він утримав нас від війни») Вудро Вільсону в 1916 році вдалося вдруге виграти вибори президента. Через два роки після цього він став автором широковідомого проєкту повоєнного світоустрою, який містив 14 пунктів розв’язання найважливіших міжнародних проблем. Створення Ліги Націй і розроблення її Статуту були одним із пріоритетів «програми миру» Вільсона. У ній проголошувалися принципи колективної безпеки, спільних дій країн-членів цієї організації проти агресора, обмеження озброєнь, відмови від війни як засобу розв’язання міжнародних суперечностей, політики відкритої дипломатії та розвиток співпраці між державами і націями. Ці принципи були підтримані на Паризькій мирній конференції і, як уже мовилося, увійшли до першої частини договору, підписаного у Версалі в червні 1919 року.

Але у Сполучених Штатах на Вудро Вільсона чекало велике розчарування. Сенат США відмовився від ратифікації Версальського договору через небажання очолюваної Генрі Каботом Лоджем республіканської більшості в сенаті зв’язувати себе участю в Лізі Націй, де переважав вплив Великої Британії і Франції. Після цього тяжкохворий і глибоко розчарований Вудро Вільсон припинив активну діяльність – і у своїй країні, і на міжнародній арені.

На жаль, Україна в ті роки не увійшла до згаданих 14 пунктів Вудро Вільсона, як і до інших документів періоду завершення Першої світової війни. У 1920 році Уряд Української Народної Республіки подав заявку про вступ до Ліги Націй. Але ця спроба виявилася безуспішною. Країни Антанти, засновниці Ліги, не визнали суверенності Української держави. Хіба що в лютому 1921 року Ліга Націй зважила на протест відомого українського політичного діяча, президента Західно-Української Народної Республіки (1918–1919) Євгена Петрушевича щодо утисків українського населення й офіційно визнала автономію Галичини, а Польщу її тимчасовим окупантом, уточнивши, що сувереном краю є Антанта. Але вже через два роки конференція послів у Парижі своїм рішенням віддала Галичину Польщі.

Ліга Націй розглядала й інші звернення та протести представників українського національно-визвольного руху, ухвалювала щодо них певні рішення. І хоч розгляд їх не давав належних для України результатів, усе ж це сприяло поширенню інформації про українські проблеми у міжнародній спільноті тих міжвоєнних років.

Загалом вплив Ліги Націй у той період на міжнародну політику не належав до визначальних. Уже хоча б тому, що її членами були тільки 52 країни. Представники кожної з них мали на засіданнях Асамблеї Ліги Націй, які скликалися кожного року, один голос незалежно від величини території і кількості населення. До основних органів ЛН належала Рада Ліги, до якої входили чотири постійні члени (Велика Британія, Франція, Італія та Японія), та постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Рішення Асамблеї ухвалювалися одноголосно, що призводило до численних, довготривалих, безплідних дискусій, до компромісних резолюцій, які зрештою мало впливали на розв’язання міжнародних проблем, а надто конфліктів, які, особливо в тридцяті роки, все більше загострювалися і зрештою призвели до вибуху у вересні 1939 року нової світової війни.

АТЛАНТИЧНА ХАРТІЯ

Отже, Ліга Націй не вберегла людство від цього всепланетарних масштабів вибуху. Коли він стався, Сполучені Штати ще не були втягнуті в далеку від американських берегів війну (це відбудеться згодом, з нападу японської авіаційної армади 7 грудня 1941 року, на Перл-Харбор). Але, звичайно, у США не могли не перейматися драматизмом подій, які відбувалися в Європі, не тривожитися за долю своїх союзників, за мир, безпеку, демократію на континенті й загалом у світі. Особливо тісні, довірливі стосунки склалися між тогочасними лідерами США і Великої Британії – Франкліном Делано Рузвельтом і Вінстоном Черчиллем. Тривалий час цей діалог відбувався дистанційно, у формі переписки. Ідея очної зустрічі між ними витала в повітрі. Про її практичну реалізацію заговорили під час перебування в Лондоні спеціального уповноваженого американського президента Гаррі Гопкінса.

Ось як про це напише згодом у своїх спогадах Вінстон Черчилль: «Якось вдень наприкінці липня на Даунінг-стріт прийшов Гаррі Гопкінс, і ми разом сиділи на сонечку. У розмові він сказав, що президенту дуже хотілося б зі мною зустрітися в якій-небудь усамітненій бухті. Я зразу ж відповів, що впевнений, що кабінет мене відпустить. Отже, невдовзі про все була досягнута домовленість. Місцем зустрічі була вибрана бухта Арджентія на Ньюфаундленді. Зустріч призначили на 9 серпня, і для цієї мети був виділений наш найновіший лінкор “Принц Вельський”. Мені дуже хотілося зустрітися з Рузвельтом, з яким я вів уже упродовж двох років переписку, що ставала все більше й більше дружньою. Крім того, наша особиста нарада ще більше підкреслила б міцніюче співробітництво Англії і Сполучених Штатів, стривожила б наших ворогів, змусила б призадуматися Японію і підбадьорила б наших друзів».

Для того щоб така зустріч відбулася, були вжиті всі необхідні заходи безпеки і захисту, адже в той час у північній частині Атлантичного океану плавало багато німецьких підводних човнів. Приміром, для забезпечення суворої секретності президент, який удавав, начебто він здійснює розважальну прогулянку на яхті, пересів у морі на крейсер «Огаста», а його яхта для відведення очей продовжувала свою подорож.

Перша зустріч Рузвельта і Черчилля відбулася 9 серпня 1941 року на борту «Огасти». І вже під час неї Рузвельт сказав про те, що, на його думку, було б добре, якби вони склали спільну декларацію, в якій висловили деякі загальні принципи, що  мають направляти політику по спільному шляху. «Ухопившись за цю корисну пропозицію, я на наступний день, 10 серпня, представив йому начерк такої декларації», – писав згодом Черчилль.

Остаточний текст декларації був узгоджений 12 серпня. Ось її головні положення:

«Президент Сполучених Штатів Америки Рузвельт і прем'єр-міністр Черчилль, що представляє уряд Його Величності в Сполученому Королівстві, після сумісного обговорення визнали доцільним оприлюднити деякі загальні принципи національної політики їх країн – принципи, на яких вони засновують свої надії на краще майбутнє для світу.

1. США і Велика Британія не прагнуть до територіальних або інших придбань.

2. Вони не погодяться на жодні територіальні зміни, які не перебувають у згоді з вільно висловленим бажанням зацікавлених народів.

3. Вони поважають право всіх народів обирати собі форму правління, при якій вони хочуть жити; вони прагнуть до відновлення суверенних прав і самоврядування тих народів, які були позбавлені цього насильницьким способом.

4. Дотримуючи належно свої наявні зобов'язання, вони прагнутимуть забезпечити таке положення, за якого всі країни (великі або малі, переможці або переможені) мали б доступ на рівних підставах до торгівлі і світових сировинних джерел, необхідних для економічного процвітання цих країн.

5. Вони прагнуть домогтися повної співпраці між всіма країнами в економічній сфері, щоб забезпечити для всіх вищий рівень життя, економічний розвиток і соціальний захист.

6. Після остаточного знищення нацистської тиранії вони сподіваються на установлення миру, який дасть можливість усім країнам жити в безпеці на своїй території, а також забезпечити таке положення, за якого всі люди у всіх країнах могли б жити все своє життя, не знаючи ні страху, ні нестатків.

7. Такий мир має надати всім можливість вільно, без перепон плавати по морях і океанах.

Вони вважають, що всі держави світу повинні з міркувань реалістичного і духовного порядку відмовитися від застосування сили, оскільки жодний майбутній мир не може бути збережений, якщо держави, які загрожують або можуть загрожувати агресією за межами своїх кордонів, далі  користуватимуться сухопутними, морськими і повітряними озброєннями. Черчилль і Рузвельт вважають, що аж до встановлення ширшої і надійнішої системи загальної безпеки такі країни повинні бути роззброєні. Англія і США також допомагатимуть і заохочуватимуть усі інші здійсненні заходи, які полегшать миролюбним народам позбавлення від тягаря озброєння.

Дозволю собі зацитувати ще одне висловлювання Вінстона Черчилля щодо цієї визначної події: «Уже один той факт, що Сполучені Штати, які залишалися ще формально нейтральними, опублікували подібну декларацію спільно з воюючою державою, був вражаючий. Включення в неї згадки про “остаточне знищення нацистської тиранії” (це було запозичено з фрази, яка містилася у моєму першому проєкті) було рівнозначне виклику, який у звичайний час спричинив би після себе військові дії. Нарешті, не менш вражаючою особливістю був реалізм останнього параграфа, який містив ясний і недвозначний натяк на те, що після війни Сполучені Штати будуть розділяти з нами управління світом до встановлення кращого порядку».

ООН: ВЕЛИКА ІСТОРІЯ З НЕПРОСТИМ ПРОДОВЖЕННЯМ

Атлантична хартія була підтримана 1 січня 1942 року двадцятьма шістьма державами антигітлерівської коаліції. Того дня в оприлюдненій її повноважними представниками Декларації вперше була використана назва «Об’єднані Нації», авторство якої належить Франкліну Рузвельту.

Конкретні кроки для створення ООН були здійснені тоді, коли в ході Другої світової війни стався очевидний перелом на користь коаліції. Етапною на цьому шляху стала конференція в Думбартон-Оуксі, передмісті Вашингтона, за участі делегацій з Великої Британії, Китаю, СРСР і США.

Вона відбувалася з 21 вересня до 7 жовтня 1944 року. Аж ніяк не всі питання вдалося на ній узгодити. Та все ж у підсумковому документі, названому «Пропозиції щодо створення Загальної міжнародної організації», були зафіксовані основні положення, які визначали діяльність ООН.

Згодом, у лютому1945 року, на Ялтинській конференції деякі з них були конкретизовані й доповнені. Зокрема, вирішено, що до складу первісних членів майбутньої організації увійдуть разом із СРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) як найбільш постраждалі в роки Другої світової війни радянські республіки, що зробили значний внесок у справу розгрому спільного ворога.

Залишалося завершити роботу над Статутом ООН. Кажемо «завершити», бо основна робота над цим основоположним для організації документом була виконана в Думбартон-Оуксі. На установчій конференції делегати п’ятдесяти країн-засновниць ООН у Сан-Франциско 25 квітня 1945 року остаточно узгодили текст Статуту. Через два місяці, 26 червня, цей документ підписали представники п’ятдесяти країн. Польща, яка не була представлена на конференції, поставила свій підпис згодом, ставши 51 країною серед засновників ООН.

Повертаючись до ухваленого вісімдесят років тому Статуту ООН, хотів би зіслатися на думки першого міністра закордонних справ у незалежній Україні Анатолія Зленка, який багато років своєї дипломатичної кар’єри працював у ролі постійного представника України в ООН і був глибоко обізнаний з публічною діяльністю та підкилимовими іграми в стінах знаменитого оонівського комплексу на нью-йоркському Мангеттені. Він високо оцінював Статут ООН, вважав, що закладені в ньому принципи й цілі мають служити перетворенню ООН на центр узгодження зусиль націй щодо досягнення спільних цілей. Для реалізації цих цілей члени ООН зобов’язані діяти відповідно до принципів суверенної рівності, сумлінного виконання взятих на себе за Статутом ООН зобов’язань, відмови в міжнародних відносинах від загрози сили або її застосування проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави.

В одному з інтерв’ю для BBC Анатолій Зленко провів одну паралель. Вінстон Черчилль свого часу досить критично висловився на адресу демократії. Він говорив про те, що демократія – це, звичайно, не найкращий спосіб, але водночас нічого кращого на сьогодні людство не придумало, і ми повинні слідувати цьому способу життя. «Сьогодні не всі країни є демократичними, – продовжив свій коментар Анатолій Максимович. – В одних демократія більше розвинута, в інших менше розвинута. Це світ, це палітра, це багато зовсім різних інтересів, які, звичайно, дуже важко об’єднати. А ООН уособлює собою цей світ, де сходяться вектори глобальної політики й інтереси різних країн. Тому, звичайно, досягти якогось консенсусу з усіх питань або за один час вирішити всі питання – це надзвичайно важке завдання. І, працюючи сам безпосередньо у ООН, проводячи дні та ночі при розгляді окремих питань, які переважно були ідеологічного характеру, я доходив висновку про те, що дійсно важко вирішувати питання, коли існують різні країни, різні підходи, різні системи, і досягти консенсусу надзвичайно важко. Не переоцінюючи значення ООН, я сказав би так, що вона намагається зробити в цих умовах все можливе для того, щоб знайти вирішення питання... Але головне полягає в тому, що ці питання ставили на засідання, скажімо, Генеральної Асамблеї ООН, чи Ради безпеки ООН, чи інших органів ООН, і вони були предметом обговорення. Це дуже важливо, коли є відповідна адреса, куди може звернутися та чи інша країна зі своїми проблемами».

 * * *

Підписаний 26 червня 1945-го Статут ООН набув, як відомо, чинності 24 жовтня того року, і саме ця дата вважається Днем Організації Об’єднаних Націй. Нині ООН відзначає вісімдесят років своєї історії.

Ми ще розповімо більш докладно про її діяльність за цей період. А нині, у зв’язку з вісімдесятиріччям затвердження Статуту ООН, відзначимо основоположну, об’єднавчу роль цього документа. Критиків на його адресу, як і загалом щодо історії, ролі й результатів діяльності ООН, за ці вісім десятиліть не бракувало. Однак, незважаючи на це, отримавши негожу спадщину міжвоєнної Ліги Націй, прокладаючи шлях у сучасному бурхливому океані світових суперечностей, протистоянь, катаклізмів і воєн, ООН була і залишається на планеті єдиною глобальною міждержавною організацією, яка намагається (нерідко, на жаль, безуспішно, що підтверджує, зокрема, безпорадність ООН та її Ради Безпеки у спробах приборкання паліїв нової війни – російських агресорів, що віроломно напали на Україну) захистити на планеті мир, укріпити міжнародну безпеку, утримати людство від самознищення. Саме такі цілі ставили перед собою ті, хто стояв біля колиски створення цієї організації і, зокрема, автори Атлантичної хартії, які писали цей документ у тривожному, далекому тепер серпні 1941 року.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

Заглавне фото: офіц. сайт ООН

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства